Сіромолот Ілона
здобувачка освіти Балаклійського педагогічного фахового коледжу Комунального закладу «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради

Війна. Моя історія

Перший день війни. Усе, як завжди, тільки обличчя у батьків стривожені і в квартирі панує легкий безлад – поспіхом складаються документи, пакуються валізи. Ніхто не має наміру від’їздити, та все може бути.

День минає відносно спокійно. Надвечір містом ширяться чутки, що російські військові завдадуть удару по нашому Балаклійському військовому арсеналу. У свідомості оживають події п’ятирічної давності, страх сповиває все єство. Батьки радяться між собою і приймають рішення перебути декілька днів у родичів у Лагерях. Їм видається, що там набагато безпечніше, бо все-таки хата, є погріб. Наступного дня чутки отримують реальне підтвердження: російська авіація прицільно скидає бомби на територію арсеналу.

Я вклякаю на подвір’ї від страшного видовища: на мене насувається велетенський білий «гриб», який на очах збільшується у розмірах. Хтось сильно смикає мене за руку і тягне в бік погреба. Це мій тато. Разом з мамою і родичами ми сидимо в холодному квадраті погреба серед картоплі і банок із консервацією. Час від часу погріб струшує. Я з острахом дивлюся на двері на металевій защіпці. Мені здається, що коли її зірве, то двері з силою полетять на нас. Так важко дати собі раду, але я намагаюся опанувати себе. Поволі все стихає, але ще упродовж тижня арсенал «салютує», не вгамовується. У голові народжується думка: «А що, як іскра добереться до крупного боєзапасу? Тоді нам усім доведеться кепсько».

Друге березня. Ще є зв'язок, інтернет. Друзі пересилають відео, як російські танки на повному ходу об’їжджають мою Балаклію. Вони впевнено вриваються на площу, проїздять повз знайомі з дитинства будинки, магазини, школи, установи. Це все наше, а вони – чужинці. Гидко стає на душі від побаченого.

Якби не календар, я б уже втратила лік дням. Вони однакові, як і ночі. Постійні обстріли, зрідка западає тиша, але ненадовго. Та найстрашніше – це ворожа авіація, яка налітає строго за розкладом. З восьмої вечора я почуваюся тривожно. Чверть на дев’яту чую наростаючий гул літака, стрімголов біжу з кімнати в коридор і падаю долілиць. Лежу незворушно, поруч – хто сидить, хто лежить – мої найрідніші. Кожен із нас розуміє, що якщо бомба впаде на наш будинок, навряд чи комусь пощастить вижити. Я знаю, що про це думають усі, від того обличчя напружені, балачка не клеїться.

Разом з іншими балаклійцями стою у черзі за хлібом із селища Слобожанське. Його щодня близько третьої дня привозить зовні знайомий водій. Пригадую, як він завантажував лотки з хлібом на нашому міському хлібозаводі. Люди скорочують очікування невеселими розмовами: у когось російські завойовники автівку «відтиснули», у когось хату зайняли, комусь під загрозою розстрілу не дозволяють ходити звичною стежкою. Серед скупчення помічаю двох чоловіків із книжками. Вони зосереджені на читанні. Реальність страшніша, ніж те, про що в тих книжках написано. От чоловіки і знайшли спосіб відволіктися. Десь збоку не вмовкає зброя.

«Та то десь далеко», – чується чийсь втомлений голос. Аж ось і хліб по 20 гривень за буханку, ще й трохи булочок. Їх розмітають за лічені хвилини. Мені не дістається. Ледь не плачу, так хочеться солодкого, а купити ніде: магазини стоять розхристані, зустрічають порожніми полицями. Окупанти вже «навели» в них лад.

Час від часу з’являється інтернет. Батькові колеги цікавляться, як він і заодно повідомляють, що вони вже працюють. Запрошують і його стати до роботи. До вечора тато ходить замислений: на виїзд треба наважитись, бо всяке може трапитись у дорозі. Вранці наступного дня (було це 7 квітня, на Благовіщення) він говорить до нас із мамою: «Дві години на збори – і виїжджаємо».

Селище Донець усього в 25 кілометрах від Балаклії, а життя зовсім інше: працюють державні установи, магазини, ринок, аптеки, гуляють діти. Влаштовуємось там на проживання і відносно спокійно проживаємо до середини літа. Від середини літа все частіше поблизу озивається зброя. Стає небезпечно. Батько відправляє нас із мамою на Полтавщину, а сам залишається, бо його тримає робота.

Шосте вересня. Ранок. Дзвонить батько, голос радісно-збуджений: «Балаклію звільняють! Скоро будемо знову разом!» Мама дає волю сльозам. Пережите дається взнаки. А я вже думаю про те, як знову опинюсь у рідному місці.

Я вже давно вдома, навчаюсь, і тільки коли чую характерний гул літака, – знову зрадливо дрижать коліна.