Зимонін Микола, вчитель
КЗ "Русько-Лозівський ліцей" Дергачівської міської ради
Війна. Моя історія
Кажуть, що у кожного покоління - своя війна…
Біль…Страх…Страждання…Смерть…Цього не повинно бути в 21 столітті! В сучасному суспільстві! Але ж …Але…
Багато років тому я вже пройшов свою війну – Афганістан. Яким щастям для мене і моєї родини було повернення з тої далекої «чужої» війни!А попереду було довге щасливе мирне життя, сповнене надій радості. Саме так все і склалося: улюблена робота, чудові дружина і донечки, а з часом і найкращі у світі онуки!
23 лютого 2022 року... Тяжкі тривожні відчуття стискають душу. В останні тижні поширюються чутки про нову війну. Мозок ще якось намагається обмірковувати цю інформацію, а серце крається – НІ! Цього не може бути! Цього не має бути!.. Спати ліг, коли була вже глупа ніч. Тривожний сон наздогнав під ранок…
Раптом – як земля розкололася – жахливий вибух величезної сили! Саме ВИБУХ! Я не міг помилитися! На моїй першій далекій війні я чув їх тисячі… Спалахнула пронизлива думка, в яку до кінця не міг повірити: сталася непоправна біда, прийшло страшне лихо…
Біль опік душу й тіло! Миттю вибіг надвір. На відстані з пів кілометра від нас – величезний стовп вогню та чорного диму. Там була військова частина… Сумнівів більше не було: це війна! Паніки не було. Було не розуміння того, що відбувається. Потрібна була хоча б якась інформація. А поки спробував заспокоїти рідних. Наскільки взагалі це було можливим в тій шоковій ситуації.
Пройшло декілька годин в невідомості. Повз наш будинок на великій швидкості промчали вісім одиниць російської бронетехники. На «броні» сиділи солдати. Вони посміхалися! А за п’ять хвилин міст, по якому вони проскочили, злетів у повітря! Все це я бачив на власні очі! А далі – постріли з гранатометів, вибухи гранат…І швидке повернення п’яти з восьми машин! На «броні» вже не було нікого! Це був ключовий момент для мене: нас не покинули напризволяще. Ворог отримав по зубах! Все буде добре! Це бойове зіткнення так налякало окупантів, що вони ризикнули зайти в село ще раз лише через декілька тижнів.
Пройшло декілька днів. В селі не стало світла, бо через постійні обстріли була пошкоджена високовольтна лінія електропостачання. В магазинах закінчилися запаси продуктів. Знайти ліки стало великою проблемою. Частина мешканців виїхала з села. Ті, хто не мав звички робити запаси продуктів, почали голодувати. На це все неможливо було дивитись без болю.
До війни активну участь в житті нашого села брали ветерани-афганці. І цього разу ми не залишили односельців в біді. Зустрілись, порадились і вирішили: будемо п’ятьма - шістьма машинами пробиватися до райцентру за гуманітарною допомогою! Зрозуміло, це було дуже ризиковано. Але крім нас бойового досвіду більше не було ні в кого. Тож ми мусили хоча б спробувати! І нам вдалося! Це була наша особиста перемога!
Якби ви бачили очі людей, які багато днів не їли хлібу! Як вони чекали нас з вірою і надією! А потім – сльози радості! Ви бачили, як голодні люди цілують хліб, обливаючись слізьми? А я бачив! І тішуся з того, що мав можливість їм допомогти! Ці щирі почуття і відверті емоції людей додали нам сили і впевненості, що ми все робимо правильно.
Майже місяць ми під обстрілами возили продукти, засоби гігієни, ліки. А потім скінчилося пальне, росіяни все ж таки зайшли в село, поставили блокпости і вже не випускали нікого за межі села. Ми пересіли не велосипеди і протягом квітня розвозили продукти літнім людям,годували тварин, що залишилися без хазяїв, допомагали гасити пожежі, ховали односельців…І вірили! Вірили в нашу армію, наш народ, в Перемогу.
Двадцять дев’ятого квітня наше село було звільнено! Першим в області! Сльози радості, обійми, поцілунки і безмежна вдячність нашим воїнам-визволителям!
Як я хочу, щоб ці емоції пережили всі жителі територій, які поки ще окуповані! Я знаю,що це неодмінно станеться! Україна буде вільною! Ми переможемо!
