В окупації люди звикли гуртуватись і ділитись останнім шматочком. А коли їх звільнили, були ладні віддячити чим завгодно

Мені 47 років. Проживаю в місті Снігурівці Миколаївської області. Ми були вдома всю окупацію. 

В перший день я йшла на роботу в школу, а мені телефонує дитина з Миколаєва і каже: «Мамо, Миколаїв обстрілюють і Херсон, аеропорти». Коли Херсон обстрілювали, то було чутно аж до Снігурівки глухий гуркіт.  Оце такий був ранок. 

Йшла на роботу, а мені сказали вертатися, бо війна почалася. Дитина там, я тут, - звісно, істерика була, сльози, бо я не знала, що робити, що далі буде.

Дитина вже доросла, вона там сама була. Вчилася, жила в гуртожитку. Там залишилася, а ми тут із бабусею разом були. Я не могла кинути матір, хату. Виживали без світла. Вижили.

Я живу в приватному будинку, нас врятували закрутки. До того ж люди їздили в Херсон, привозили товар, ми овочі брали. Отримували гуманітарку. Хліба не бачили по 10-12 днів. Коржики пекли. З сіл через річку приїздили люди й торгували сироваткою, молоком. Дуже дякую, що не брали з нас великі гроші! 

Нас чотири родини разом жило. Згуртувалися, допомагали одне одному. Готували разом. У когось буряк, у іншого – цибулина. Варили борщ без нічого, але такий смачний! Воду з джерела брали, під обстрілами ходили з баклажками й тягали, бо в кожного – собаки, котики, курочки, та й самі пили і їсти варили. Ще вдалося розсаду посадити, поливали її. 

До мене рашисти приходили з обшуками чотири рази. Поводилися нахабно, ходили по хаті взуті, розмовляли грубо. Дуже це було неприємно. Багато тих, хто повернувся, не розуміють, як ми жили з окупантами. З деякими земляками ми навіть не спілкуємося.

Важко було, але вижили. Схудла я аж на 20 кілограмів, красива стала. А до війни ніяк не могла схуднути. Коли наші прийшли, то хлопці шукали олію соняшникову, а магазинів же не було. Мені в гуманітарці давали, то я сказала, що поділюся з ними. Побігла по ту олію, так двоє військових не могли за мною угнатися, бо ми звикли бігати, щоб вижити. 

Я казала тим рашистам: «Не вб'єте мене, поки не побачу дитину». Істерики були, як не стало зв'язку з нею. Миколаїв обстрілювали… А потім я сказала собі: «Дитину я дочекаюся, все буде добре».

Зараз знову обстрілюють. На Великдень прилетіло в Снігурівку, школи побили. Зараз в одній працюємо, відновлюємо, чистимо зруйновану школу. Така красива була! Там ремонт зробили, класи були гарні. Я, коли прийшла і побачила, що з нею сталося, то плакала. З третього поверху на перший упав снаряд. І поряд упав. Така вирва була!..

Вранці був туман густий. І тихо. Ми пішли з дівчатами до знайомих по молоко і дивимося – йдуть танки. А потім придивилися – прапор наш. Це така була радість! Так це було неочікувано! 

Рашисти швидко повтікали, і наші зайшли. Це був шок приємний. Люди повиходили до хлопців. І плакали, і обіймалися. Але ще тривога була. Ще довго без світла сиділи, але потім усе налагодилося. Було тихо. А зараз знову почали стріляти…

На Великдень до нас прилетіло. Загинули діти: хлопчик і дівчинка. Я бачила цих дітей. Їх убило біля церкви. Уявляєте, як їхнім батькам далі жити? Це дуже страшно.

Я людина позитивна по своїй суті. Мене життя трошки побило, я навчилася виживати і бачити в усьому позитивні моменти. Радію кожному дню. Ніч пройшла тихо – і вже добре, що не стріляли. Руки-ноги цілі. Робота є, хоч якусь копійку заробиш – і це добре. Їсти є що, світло є – і вже щасливі. Ми живі, а багатьох нема чи покалічило. Моя дитина біля мене, приїхала. Мама впала, тепер лежача, але жива. Усе буде добре. 

Хочеться, щоб скоріше війна закінчилася. Важко нашим, тому що росіяни добряче засіли. Хлопці стоять, але ж нас менше. Думаю, до літа повинні їх вибити. Ми ближче до Херсонщини, а по Херсону гатять. Нам чути добре. 

У Каховці знайомі є, які під орками, але хочуть сюди. Там цілі сім'ї. Люди плачуть, а зробити нічого не можуть. Чекають на наших.

Коли настане перемога, не треба буде боятися обстрілів, сирен… Діти підуть у школи і садки, будуть спілкуватися.

Мені здається, буде краще, бо багато людей зрозуміють цінність життя. Молодь наша зміниться. Вони почнуть більше поважати батьків. Буде більше поваги до всього. Бо ми українці, і це наша держава. Зараз я намагаюся розмовляти українською. І багато людей почали переходити на українську мову. Це важко, але ми намагаємося. І дітей вчимо рідною мовою розмовляти. Українські пісні слухаємо.