Живу я в селі Василівці. Це біля Снігурівки, Миколаївська область. Зараз я на пенсії. Проробила в лікарні 31 рік, а до цього - в дитсадку десять років. Уже два роки на пенсії. 

Пам'ятаю, як вийшла на город, а сусідка мені сказала, що до нас їде колонна. Я побігла до дітей, щоб сказати. Син говорив, що я вигадую. А я йому відповіла: «Люди кажуть, що війна». Потім ми побачили, що йшли танки, БТРи. У селі такий гул стояв! Рашисти зверху на техніці сиділи. Так почалася в нас війна. Потім вони зупинилися в нашому селі. Їх дуже було багато, зі зброєю в руках… 

Відчуття страху було щоденне. Людей багато повиїжджало, а я не могла матір кинути - їй було 94 роки. Ми постійно чули, як гупало, вибухало. А 19 числа померла моя мати.

Ми не голодували, нам продукти везли з Херсона. Ціни були високі. А пізніше завозили гуманітарку, але російську я не брала. І гроші їхні теж. Якщо в нас чогось не було, ми купляли. Росіяни машини забирали, ходили по хатах, перевіряли документи. 

Того ранку, як нас звільнили, було тихо. Ми встали й не повірили, що така тиша. Навіть не зрозуміли, що рашисти повтікали. Вийшли на вулицю, а їх немає! 

Зараз уже світло є в нас, Інтернет, а зв'язок дуже поганий. 

Хочеться, щоб скоріше війна скінчилася. Миру хочеться.