Даніленко Ростислав, 9-а клас, Вознесенська ЗОШ I-III ст. №5

Вчитель, що надихнув на написання — Григор Ганна Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Зима. Лютий. Зовсім скоро прийде моя улюблена пора року - весна, і все навкруги почне розквітати, думав я, не підозрюючи, що в моїй Україні розпочнеться війна. Війна – коротке слово з п’яти букв, але скільки болю та страждань вміщено в ці прості букви. Розповідати про свій шлях війни важко, але, як не дивно, я пам’ятаю все до найдрібніших деталей.

Двадцять третього лютого, у середу, був мій звичайний шкільний день – буденний і спокійний. Після школи я, як завжди, швиденько зробив домашнє завдання та пішов гуляти з друзями. Ми гуляли, веселилися, сміялися, були такими безтурботними й навіть не здогадувалися, як усе зміниться вже наступного ранку.

Двадцять четверте лютого, четвер. Того ранку в моєму домі по телевізору лунали безперервні новини, надходили нескінченні дзвінки від рідних, було безліч повідомлень у різних чатах. По цей день пам’ятаю відчуття нереальності того, що почалася війна. Моїми першими словами тоді було: «Мам, а чи треба йти в школу?».Я ще не здогадувався, що в школу найближчим часом уже не повернуся, і, що попереду нам, українцям, доведеться пережити.

Вже на початку березня в рідному Вознесенську розпочалися запеклі вуличні бої. Гучні вибухи, інструктаж від тата про те, як поводитися, коли чуєш свист;

біль і страх в очах мами – усе це назавжди закарбувалося в моїй пам’яті. Я ніколи не думав, що в тринадцять років буду мріяти про те, щоб просто вижити. Мені не потрібен був новий телефон чи купа грошей - я просто хотів спокою і тиші, щоб мій народ не гинув, щоб не прокидатися вночі від свисту та не бігти в укриття з надією: просто дістатися до нього живим.

Я мріяв повернутися до того звичайного, як здавалося раніше, нудного шкільного дня. 

В середині березня Збройні сили України вже ліквідували прорив російських військ до Вознесенська. Ситуація стала спокійнішою, і поступово почали знову працювати магазини. Люди тоді стали одним цілим. Пам’ятаю, як ми всією вулицею збирали теплий одяг та їжу для наших військових. Було відчуття, що перемога зовсім близько, але, на жаль, вже майже 1000 днів, як триває війна.

Мені зараз вже п’ятнадцять, і я ходжу до школи - це саме те, про що я так мріяв у тому страшному березні. Але є те, що не змінилося: війна триває, і мій народ гине. Тато вже не проводить мені інструктажі, адже ми бачимося лише один – два рази на пів року, оскільки він зараз захищає Україну на фронті.

І найстрашніше зараз те, що ми «звикли» до війни. Це звучить жахливо, але в один з якихось днів ми почали сприймати ракети не як смертоносний шмат заліза, який може нас вбити у будь-який момент, а як річ, що псує наші плани на день. Але, незважаючи на те, що ми «звикли» до війни, нам так само боляче, як і в перші дні війни.

Боляче згадувати всі міста, які страждають від російської агресії, боляче на вокзалі бачити, як жінки проводжають своїх чоловіків на війну, і в їхніх очах така пустота. Боляче спостерігати, як дитина, задуваючи свічки на святковому торті, загадує не якусь іграшку, а щоб татко повернувся додому. Але найболючіше - читати новини про загиблих воїнів та про тих, хто в полоні. Пекуче усвідомлення того, що відбувається, просто вбиває.

Проте ми живі, ми тримаємося, ми разом. Україна обов’язково вистоїть! Перемога за нами!

Слава Україні!

Героям слава!