В перший день війни ми з чоловіком спали у себе в домі. Прокинулися від того, що десь щось вибухнуло. Пішли подивитися до вікна – нічого не побачили. Включили телевізор, і якраз побачили виступ президента. 

Був обстріл. Попало до сусідки у двір, чоловіка мого поранило. Я його везла в Херсон на операцію, але він не доїхав - помер в дорозі… Тепер сама живу. Ще й від обстрілів побило дах, тепер вся хата тече. Дуже важко, словами не передати.

Дякую добрим людям, мені допомагають. Коли нас окупували, то звісно, гуманітарної допомоги не було. Не було води, хліба, пенсію дев’ять місяців не получала, але якось жили. Картопля була в погребі, тож варили і їли. Світла також з самого початку не було, але якось вижили.

Смерть чоловіка від обстрілу шокувала. Це для мене - найбільша травма, найбільший шок. Важко.

Було страшно, але нас звільнили. Коли наші прийшли, як Україна повернулась, то допомогу почали видавати, трошки легше стало. Зараз життя починає потроху налагоджуватися в місті. 

Мені здається, що війні кінця-краю нема. Дуже довго це продовжується. Стільки біди принесла ця війна в нашу країну! Потрібно, щоб швидше вона закінчилася.