Марушкевич Лариса, викладачка Рівненського ліцею №23

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Воїн світла

Я - будинок. Мене сьогодні вбили. Живою лишилась закривавлена пам'ять. Її рани зшиваються міцними швами кулеметних черг, чергуваннями в холодні ночі, маскувальними сітками, молитвами, блокпостами, їжаками на трасах.

 

Я - будинок. Мене сьогодні вбили. Не забувайте про це ніколи.

Автор цих рядків - Максим Кривцов, який став на захист рідної землі й віддав за неї життя 7 січня 2024 року у віці 33-х років.

Важливою подією на шляху до розуміння себе як особистості та українця для Максима стала участь у Революція гідності. Саме з того кроку починається його духовне зростання на тлі життя України.

Максим Кривцов оголосив воєнний стан у своїй душі в 2014 році: він уступив до лав Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Збираючи рюкзак для тренувального табору, поклав гель для накручування вусів – так з’явився позивний Далі. Через рік підписав контракт із Бригадою швидкого реагування Національної гвардії: у 2015-2018 роках служив старшим кулеметником, воював у Пісках та під Авдіївкою на Донеччині, на Світлодарській дузі, у Маріуполі з періодичними ротаціями. «Війна страшна, має свою ціну, але якщо вона вже сталася, треба зрозуміти цю ціну й сильнішати», - зізнавався молодий рівнянин. А ще казав, що «хист до війни не передається з генами. Я пішов воювати, бо не міг інакше».

Перші враження Максима про війну, за словами матері Надії Кривцової, пов’язані з відчуттям неймовірної підтримки волонтерів, а ще були щирі дитячі листи, духовна сила капеланів.

Роздуми Максима як осмислення пережитого на війні: «Дружба та побратимство – різні речі. Друг комфортний у спілкуванні. Побратим – кого ти міг знати три дні, але отримаєш від нього допомогу навіть через кілька років. Це спільна відповідальність за життя, за ідею».

Максим писав вірші з підліткового віку, але приховував своє захоплення від сторонніх очей. Війна стала для нього новою точку відліку й у поетичній творчості: «Війна – як зуб, що болить. Його можна вилікувати. Та, якщо затягнути, доведеться виривати. Залишиться порожнина, яка теж болітиме».

Поезію Максима Кривцова «Легенда про жовтий скотч» Юрко Юркеш поклав на музику, і вона звучить у фільмі «Наші котики». Також він автор музики до віршів Максима «Панівна висота», «Він у ЗСУ, вона в ТРО». 

У 2019 році вийшла збірка «Там, де вдома»: 112 віршів про війну. Відкриває її поезія Максима Кривцова епіграфом із його твору: «Візьми лиш за руку мене і стисни, як зброю».

Ще одне захоплення талановитого земляка – це фотографія. Найбільше йому подобалося знімати на плівковий фотоапарат: тоді, за словами Максима, фото найкраще відображає характер, передає настрій.

Максимові вдалося реалізувати себе й поза зоною бойових дій. Ідеться про роботу ментором у таборі «Строкаті єноти». Він використав свій життєвий досвід для формування активного світобачення в дітей. «Військові чи добровольці – це люди, які здатні на вчинок. Ці вчинки формують досвід. Наше життя базується на ньому і воно стає більш досконалим, якщо його передавати ефективно», - уважав Максим.

А ще Максим любив свіжоспечений хліб, трав’яний чай і каву. За словами мами, у випіканні кондитерських виробів вона навіть не бралася з ним змагатися. Син навіть самостійно пік паску.

24 лютого 2022 року стало для України тим Рубіконом, що розділив життя на до й після. Хоробрий звитяжець у перший день війни продовжує свою місію – захищати рідну землю. 27 листопада 2022 року Кривцова Максима Олександровича було відзначено почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України В. Ф. Залужного «Сталевий хрест».

У грудні 2023 року у видавництві «Наш формат» вийшла дебютна збірка поезій М. Кривцова «Вірші з бійниці». Максим дуже хотів, щоб його поезія знайшла свого читача. 

За кілька днів до смерті він написав пророчі рядки: «Та скоріше б уже весна, щоб нарешті розквітнути фіалкою навесні…».

Воїн світла.

Мужній, вразливий.

Захищає, відчуває, творить.

Серце воїна – очі дитини.

Далі.