Гнатюк Аніта, 10 клас, Приватний ліцей "Академія мудрості"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Можаровський Микола Олександрович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Це був одночасно і початок і кінець. Кінець спокійного, мирного життя та початок життя на виживання. Пройшло вже майже 1000 днів цього запеклого марафону, і я чітко памʼятаю його початок. Ірпінь, 23 лютого 2022 рік, звичайний день, звичайної дитини - мене, що повернулась зі школи. Я починаю займатися звичайнісінькими справами, йду в центральний парк з друзями.  

Тоді я ще не знала, що то був останній день у мирному рідному місті. Тільки зараз я розумію, як символічно я провела останній спокійний вечір перед початком війни.

Якраз перед сном я згадала, що не підготувалася до контрольної з історії України. Я почала читати підручник, лежачи у ліжку, і так і заснула. О четвертій ранку 24-го лютого мене будить мама -почалася війна. Чути вибухи. Я, ще не зовсім розуміючи, опускаю голову вниз, і мій погляд падає на книгу з історії України, що так залишилася лежати в мене в руках. Вийшло, що я так і не змогла написати ту контрольну, адже прямо перед моїми очима, за вікном ця історія продовжувала писатись.

Я памʼятаю, як мама з самого ранку намагалася купити пальне, якоїсь їжі та води. Ми з сестрою були настільки шоковані, що просто не могли повірити у те, що відбувається.

Ми поспіхом зносили життєво необхідні речі в підвал, щоб перебувати там. Мене трясло від страху, сльози безупинно скочувалися по моїм щокам. Вибухи зміняли вуличні перестрілки, сигналізація машин… Ці звуки не припинялися, здавалося, так буде вічно, адже тоді кожна хвилина, проведена у переживаннях, здавалася вічністю. Але ще страшніше стало, коли вночі мамин знайомий військовий зателефонував і сказав, що зараз в Ірпінь на техніці заїдуть росіяни. Після цієї фрази я вже не могла порахувати, скільки разів я помолилась та звернулась до Господа з проханнями та вибаченнями. І Бог почув мене - ми залишилися цілі після нічного наступу.

Я пам’ятаю той найбільший та найгучніший вибух в Ірпені, коли підірвали міст, який знаходився недалеко від нас. Тоді вуха заклало, а всі вікна затремтіли.

Моїм великим страхом було те, що до нас в дім можуть прийти росіяни, і зробити те саме жахливе, що з іншими сімʼями в їх будинках. Настав складний вирішальний момент для мами: знаючи, що роблять загарбники зі всіма, хто їде на машині, все ж спробувати виїхати з міста. Нами керує Бог, і ми вирішили ризикнути, коли залишалася єдина дорога з міста - на Стоянку. Потім ми дізналися, що через 40 хвилин, як ми проїхали це село, усі машини, що намагалися проїхати, були там просто розстріляні. Нам вдалося, але дорога до Західної України теж була складна. 

Моє серце обливалося кровʼю, коли я бачила людей, які відчайдушно намагалися вийти з Києва пішки, тримаючи на руках своїх домашніх улюбленців.

Так, ми були в відносній безпеці, проте нам не давали спокою новини про втрати, жертви, переживання за близьких, знайомих, що на фронті, новина про наш підірваний будинок. Усе це залишило глибоку рану на серці. Мої думки вже не такі, як колись, мої звички стали інші, мої втрачені друзі…

Мені потрібна була допомога - звичайна розмова, пояснення, щоб прийти в себе. От тільки ніхто не міг пояснити головне, болюче запитання: чому?

Чому ми маємо переживати це? Чому хтось не зміг цього пережити? Чому  багато українців змушені тікати зі своїх домівок? Чому хтось має право зламати чуже життя? Чому, чому..? На ці питання мені так ніхто і не дав відповідь, але я твердо вірю, що ми переможемо! Тільки разом, бо ми всі є неподільні частинки одного великого механізму - нашого незламного народу. Кожен відіграє свою роль у цій спільній битві за, безперечно, перемогу!