Сидорук Тетяна, 11 клас, Шацький лісовий фаховий коледж імені В. В. Сулька

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мазурок Вікторія Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого день який змінив наше життя на до і після. Тоді ми зрозуміли, що як було колись вже не буде, не буде того безтурботного, шаленого життя, яке ми проживали. Воно змінилося, змінилися і ми. Війна це жахливо, це плач, крики, біль не тільки фізичний, але й душевний, тоді коли в тебе розривається душа за своїх рідних, навіть чужих для тебе людей, бо під час війни немає чужих, в цей час всі свої.

Дуже боляче за дітей, які бачать це своїми дитячими оченятками, в яких уявлення світу зовсім не таке, яким воно є.

Для них це життя це початок чогось нового, світлого, в них є свої дитячі мрії і дуже прикро, що все це руйнується, як будинки в які влучають снаряди. Люди, які змушені покидати свої домівки в яких виросли, відбулися найкращі моменти їхнього життя, і ти розумієш, що все чого ти добивався на протязі всього життя вмістилося в одну валізу. Багато хто побачив смерть на власні очі, відчув це.

Коли ти розумієш, що втрачаєш для себе рідну людину, життя, як зупиняється, але я впевнена, що ті, кого ми втратили, хотіли, щоб ми знову навчилися жити, як раніше, як би нам тяжко не було.

Але все одно серед цих чорних, похмурих, не веселих днів знайдеться промінчик сонця, який освітлить все навкруги. Ми навчилися жити під час війни, знаходити позитив в речах на які навіть раніше і не глянули б. Хто б не говорив, а кохання під час всієї цієї темряви існує. Люди закохуються, створюють сім’ю і народжують дітей. Багато хто знаходить своє кохання на відстані, далеко один від одного, і я також знайшла свою половинку в такий не простий для нас час. Це знайомство стало початком чогось нового і прекрасного.  Так ми не бачимося довгий час, можемо спілкуватися лише по телефону, бачити один одного тільки через екран, але незважаючи на це ми кохаємо.

Для нас кохання це не просто слова, а підтримка, турбота, переживання, це ми цінуємо один в одному. Звичайно в нас є невеличкі розлуки, і в ці дні ми по-особливому розуміємо, в який непростий час ми живемо, але проходять дні і ми знову разом.

В нас є спільні мрії, бажання, які з часом ми обов’язково втілимо в життя. Зараз кожна пара проходить цей не простий шлях, щоб хоча б годинку побути зі своїм хлопцем, чоловіком. Дівчата готові поїхати до свої коханих будь-куди, тільки щоб побачити ті самі рідні очі, ту посмішку, яка дає надію жити дальше до нашого світлого майбутнього.

З часом та хмара смутку, розлуки і горя розвіється над нами і засвітить ясне сонечко, яке дасть нам надію на краще життя. Воно нарешті стане таке, про яке ми мріємо і бажаємо.

Кожен повернеться до своїх рідних домівок, відчує те домашнє тепло, яке вже давно забулося і нарешті зможе сказати: «Я вдома!». Так ця війна з часом закінчиться і ми зможемо нарешті відбудовувати нашу державу, робити її кращою і могутнішою. І я впевнена, що кожен заплатить за ті пролиті сльози і недоспані ночі кожного українця.