Тихиня Антоніна

8-д клас, Броварський ліцей №2 імені В. О. Сухомлинського

Вчителька, яка надихнула на написання – Шумбар Ольга Олександрівна

Війна. Моя історія

У цьому есе я розповім вам про своє життя після початку повномасштабного вторгнення. Що ж розпочнемо.

Цей день я запам’ятала назавжди. О пʼятій годині ранку я прокинулася від гучних звуків. Невдовзі я зрозуміла, що це не просто гучні звуки, а вибухи. Я відразу почала шукати інформацію в телефоні що до цих подій. Як зʼясувалося - розпочалася війна.

Уже через годину до нас прийшла моя старша сестра, вона була дуже схвильована і боялася залишатися вдома сама. Адже вона була вагітна, ще й на останніх термінах.

Незважаючи на те що я та моя сімʼя були налякані, ми всеодно намагалися залишатися урівноваженими, зосередженими, хоча це давалося дуже важко.

Добре запам’ятала час початку війни. Увесь час ми намагалися слідкувати за новинами, знати всі події, які відбувалися на той час.

Ніколи не забуду, як полиці в магазинах за один день стали напівпорожніми, особливо було важко з доставкою хліба. Усі стояли у великих чергах до аптеки.

Ви, напевно, могли б подумати, що черга була не більша десяти людей, але ні, в ній годинами стояло більше двадцяти чоловік. І так щодня.

Через тиждень після початку війни моя сестра приймає рішення поїхати в більш безпечне місце, до подруги в місто Хмельницький. Мені також пропонували поїхати, але я відмовилась. Тому що вдома залишалася мати, тато та бабуся.

Ми підтримали звʼязок з друзями, які знаходились біля Броварів, а саме в селі Русланові. Інколи додзвонитися було неможливо, ми починали хвилюватися. На початку березня бойові дії біля їхнього села стали активнішими. Тому наші друзі мусили тікати, так вони опинилися у нас. Їх було четверо, ми всі не могли вміститися в одній квартирі, через це моя мама, я та мій тато ночували у квартирі моєї сестри. Як я раніше сказала вона виїхала з міста. Через деякий час знайомі поїхали далі, на західну Україну. Додому вони змогли повернутися лише у травні.

Через деякий час мій тато вирішує провідати нашу хатину в селі, яке знаходилося в Макарівському районі Київської області. Ця подорож була довга, практично девʼять годин. Тому що траса, по якій ми їздимо, на тей час була центром бойових дій. І нам потрібно було їхати іншим шляхом.

Ми виїхали о десятій годині ранку. З цього часу і почався наш шлях. Десь годину ми стояли на блок посту перед Києвом. Потім ми їхали містом, але це було не швидко, приблизно три години. Нарешті ми доїхали. На щастя, з хатиною все було добре. Ми набрали картоплі, моркви, бурячків, капусти, щоб мати що їсти й ділитися з сусідами.

Згодом у нашій школі розпочалося дистанційне навчання. Це хоч трохи відволікало від одноманітного сидіння в чотирьох стінах, від негативних думок.

Хотіла б повернутися до їсторії моєї сестри.

Мій племінник народився у Хмельницькому. Моя сестра ніколи б не уявила, що буде там народжувати.

Потім вони приїхали додому в місто Бровари. Тут ситуація була ще напруженою, досі відбувалися обстріли, тому нам доводилося ховатися у ванній кімнаті з малою дитиною, виходити на коридор декілька разів на день.

Хоч я і чула, що відбувається навколо, і прожила це все. Та я до сих пір не можу усвідомити всю цю ситуацію. Таке відчуття наче час зупинився, а я залишилась ще у тих чудових моментах до війни.

Звісно, ми вже ніколи не зможемо забути ці всі страшні події, які з нами відбулися, але потрібно рухатися вперед, будувати плани. Які б не були тяжкі часи, слід думати про майбутнє. Дякуючи нашим захисникам та країнам, які надають нам допомогу, ми можемо відстоювати нашу довгоочікувану незалежність.

Дякую, що виділили декілька хвилин свого часу на прочитання моєї історії.