Городенський Ростислав, 10 клас
Клішковецький ОЗО ім. Л. Каденюка
Вчитель, що надихнув на написання есе: Главачук Світлана Дмитрівна

Чому бути українцем – це моя суперсила?

Я – українець! І в цьому моя суперсила! Кожен з нас, хто вважає себе сином чи донькою України, – є супергероями. Адже ми, незважаючи ні на що, боремося за волю і свободу Батьківщини, рятуємо її від навали ворогів, єднаємося у цьому протиборстві і віримо у її щасливе майбутнє.

Я пишаюся тим, що живу в одну епоху зі справжніми кіборгами, безстрашними відчайдушними воїнами, які готові пожертвувати життям і здоров’ям заради своєї країни. Серед таких – мій односельчанин – 44-річний Андрій Сергійович Божик. Він виконував бойове завдання на передній лінії фронту, отримав важке поранення, кілька місяців перебував на лікуванні у військових шпиталях, нині повернувся додому. Разом зі своїми рідними я провідав Героя та почув з його уст про життєвий та бойовий шлях, яким йому довелося пройти.

Він народився 10 грудня 1978 року другим із трьох синів у сім’ї Ніни Сергіївни та Сергія Петровича Божиків у Клішківцях.

У перші дні війни Андрій Сергійович з’явився до Клішковецької сільської ради з проханням, аби його взяли до лав Збройних сил України. А вже 7 березня добровольця відправили на навчання до Кам’янця-Подільського, звідти із військовою спеціальністю «сапер» він разом із побратимами упродовж десяти місяців йшов попереду нашого війська, розміновуючи для нього територію, та мінуючи місцевість, аби відтяти ворогу шлях до українських домівок. «Розчищав» сотні кілометрів на Донеччині, зокрема під Бахмутом, Краматорськом, Слов’янськом.

– Було сонячно й тихо, падав легенький сніг, навколо виблискував іній, – пригадує злощасний ранок 20 грудня Андрій Сергійович. – Ми йшли утрьох з металошукачем поблизу Слов’янська.

Але, на жаль, прилад чомусь не зреагував… Враз під ногами моїх товаришів розірвалася міна. Мене відкинуло на кілька метрів. А далі все, як у тумані… Хлопці, котрі йшли позаду нас, поспішили мені на порятунок.

Мої побратими загинули на моїх очах. Я ж, хоч із важким пораненням, залишився живий. Відтоді 20 грудня вважаю своїм другим днем народження, – каже чоловік.

Захисник отримав важке поранення, внаслідок чого йому ампутували праву ногу, також після контузії втратив слух, який нині частково відновлюється, мав десятки осколкових поранень. Протягом кількох місяців перебував у Вінницькому та Львівському військових госпіталях, де переніс кілька операцій на нижні кінцівки.

Відколи син отримав поранення, на плечі матері Ніни Сергіївни лягла велика відповідальність: вона мусить гамувати в собі нервове виснаження, розпач і зневіру, ковтати мовчки сльози, ховати тремтячі від страху перед майбутнім руки, натомість намагається усім своїм виглядом підбадьорити, вселити віру і надію у те, що варто жити далі. Ось що означає бути мамою захисника. Вона усім серцем мріє лиш про одне – аби його болі від травм нарешті втихли. Про це жінка щиро молиться у щоденних молитвах.

Нині Андрій Сергійович чекає, аби замість правої ноги одягнути протез і навчитися в ньому ходити. «Свій військовий обов’язок перед ненькою-Україною я виконав сповна, – каже чоловік. – А тепер переді мною стоїть інше завдання – «стати на ноги», бути не тягарем для рідної матері, а підтримкою й опорою на старості літ.

А ще Андрій Сергійович показав мені свої малюнки. Аби якось відволіктися від проблем зі здоров’ям, хоч на деякий час забути про біль і тривогу, він взявся за малювання.

Цей хист передався йому від батька – вмілого художника, уже покійного Сергія Петровича Божика. Упродовж останніх важких місяців з-під його олівця з’явилися десятки портретів тих людей, з якими йому довелося спілкуватися: лікарів, медсестер, побратимів, і тих, хто припадав йому до душі. За словами бійця, така арт-терапія допомагає йому в реабілітації, додає наснаги творити.

Я пишаюся тим, що живу поряд зі справжнім Героєм – Андрієм Божиком, котрий є прикладом незламності духу і сили української нації. За бездоганну службу, вагомий внесок у зміцнення обороноздатності держави, зразкове виконання військових обов'язків військовослужбовець Андрій Божик нагороджений грамотою Міністерства оборони України, а також почесним нагрудним знаком «Сталевий хрест» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного.

Усім серцем хотів би, щоб Андрій Сергійович був здоровим, щоб Бог допоміг йому винести весь той біль, який завдала йому ця проклята війна. А наше завдання – підтримати його морально та матеріально на нелегкому шляху реабілітації. Адже він, захищаючи нас, втратив найцінніше – здоров’я і силу.

Війна триває… Ми не маємо права втрачати віру, опускати руки, зупинятися на півдорозі до перемоги. Я – теж маленька частинка всеукраїнського волонтерського руху.

Разом з усією учнівською родиною нашого навчального закладу беру участь в усіх акціях милосердя, зборах коштів та продуктів для Збройних сил України, відправляю захисникам та захисницям виготовлені власноруч листівки із побажаннями здоров’я, сили, міцності і витривалості, Божої опіки і швидкого повернення до рідних домівок.

Щиро вірю у Перемогу нашого українського війська, дуже хочу жити у своїй теплій затишній хаті в дорогій серцю Україні. Бо тут – моя Батьківщина, тут усі мої рідні і друзі, тут мій дім. Молюся щодня, аби нашим бійцям вдалося зупинити ненависних ворогів і назавжди вигнати з нашої мирної благословенної землі.