Шерстюк Ксенія

8-в клас, ліцей «Територія 12»

Вчителька, яка надихнула на написання – Оденецька Галина Володимирівна

Війна. Моя історія

Можливо, моя історія війни не дуже цікава, та, на щастя, вона не трагічна. Але все ж я хочу, щоб ви почитали її. Історію звичайної 13-річної дівчинки з маленького міста Бердичева.

24 лютого. Сказала мама, батько поїхав забирати сестру з Києва. Були вони в дорозі 15 годин, жахливо. Далі декілька днів шоку та страху. А з 29 лютого почалась діяльність.

Моя сім’я створила маленький волонтерський штаб. Ми допомагали нашій 26 артилерійській бригаді та ВПО. Наш штаб розширювався. Але через його збільшення збільшилась і робота. Волонтерили ми в день близько 12 годин, з восьмої ранку до восьмої вечора.

На щастя, були люди, які допомагали нам, а також були добровольці, які плели сітки, що не менш важливо.

З часом я стала учасницею молодіжного центру, у якому волонтерством займалися не менше. Теж плели сітки, проводили благодійні ярмарки, готували сухі борщі, виготовляли окопні свічки, а також збирали гуманітарну допомогу. Але найбільше мені подобалося розповідати про українську культуру та контент і поширювати українське. Для початку я дізнавалася багато нового для себе, а потім розповідала іншим. Декому це було справді корисно, а деяким було навіть важко про це розповідати. З такими людьми говорити не дуже легко. Вони вважають, що і так нормально. Мабуть, це вже тема для дискусії. Тому зараз ми поговоримо про ще більш неприємну тему. Про те, як і до мого міста дісталася ця клята русня.

16 березня. 4:13 ранку. Район неподалік від мене. Військова частина. Ракета. Вибух. От і я побачила реалії війни. Потім наше місто не страждало від них.

Страждала вся країна. Ця погань нищила все підряд. А 10 жовтня Україна опинилася в суцільній темряві. П’ятигодинні тривоги – це щось неймовірне, в поганому плані, звичайно.

Було дуже страшно, ніби знову 24 лютого. Ніби знову ця страшна, вбивча зима.

З часом ми трохи забули про тривалі тривоги, ранки в коридорах. Ніби наступило нормальне життя знову. Про війну, звичайно, ніхто не забував, усе ж таки ніби ставало краще, навіть якось на голову легше. Але

треба пам’ятати, що це москалі, нічого хорошого від них очікувати не можна. У цей час я навіть починала писати свій щоденник війни. Але потім спалила його, як жахливий спогад.

Зараз я можу впевнено сказати: війна змінила мене в хороший бік. Я почала цінувати життя. Так, як не цінувала ніколи до цього. Перестала боятися багато того, що боялася раніше. Мабуть, я можу сказати, що стала морально стійкішою, і це важливо. А найголовніше – почала любити Україну, як ніколи до цього. Багато часу приділяю вивченню своєї культури, мови, історії. Хоча й до цього я дізнавалася про все це завдяки своїй сім’ї. За це я дуже вдячна їм: якби не таке виховання з дитинства, навряд чи моя позиція зараз би була такою. Ну і звичайно, я зрозуміла, що Україна – найкраща у цілому світі. Я щаслива мати таку чудову, сильну та незламну Батьківщину!!!