Мурахевич Анна, 9 клас, Луцький ліцей №22, Волинська обл., м. Луцьк

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ніколенко Тетяна Іванівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Моє рідне місто знаходиться, як тепер кажуть, у глибокому тилу. До кордону з ЄС рукою подати, тому мої 1000 днів війни видаються не такими страшними, як у ровесників із прифронтових чи окупованих міст і сіл.

Але ключове слово тут «видаються», бо ж насправді лиха темрява війни накрила всю мою Україну, і ось уже майже тисяча днів московитська орда силується поглинути наш світ, висмоктати з нас життя, занурити у вічну темряву…

…І перші миті цих неймовірно довгих і страшних 1000 днів справді моторошні: замість ночі – день, тільки чомусь багряно-червоний, усе довкола двигтить і ніби тремтить зі страху. І твоє тіло, яке несподівано з переляку перестало тебе слухатися. Так у життя моєї країни і моє прийшла велика війна…

Невже пройшло майже три роки від того ранку? Майже тисяча днів, кожен із яких довший за тисячоліття…

…Ось у новинах показують кадри із Бучі: жіноча рука з яскраво-червоним манікюром… Застигле лице мами, яка навіть забула, що мені, тоді одинадцятирічній, не варто на це дивитися. І думка: «Зараз я прокинуся і буде все, як колись».

…Квітень 22-го року. Ми біжимо до найближчого укриття. Вибух застає нас на пів дорозі, здається, що полум'я зовсім поруч. І ми не знаємо, чи встигнемо до укриття, чи ні… Мабуть, саме тоді я зрозуміла, що вмію ненавидіти… По-справжньому, як доросла.

…Фотографії зруйнованого вщент будинку, які прислала мамі на вайбер її двоюрідна сестра, з підписом: «Тут жив мій син із сім'єю». Її розповідь про те, як донька Мирослава з внучкою встигли пішки втекти з Ірпеня до Києва… як під вікном їхньої багатоповерхівки їхали ворожі танки.

…І моя ненависть зростала та зростала, адже поживи для неї було багато. Ой, як багато…

...Репортаж у наших місцевих новинах про маму, двоє синів якої захищали Маріуполь, а потім вийшли з «Азовсталі». Вийшли у полон… І сльози, які текли по її щоках, а вона вже й не звертала на них уваги.

…І куточок пам'яті в нашій школі. Спочатку його не було. Коли загинув наш перший випускник, у вестибюлі напроти входу поставили фотографію і лампадку…

…Тепер у нас таких фотографій багато.

…А ще п'ятиповерхівка недалеко від моєї школи. Два місяці тому у неї влучив уламок шахеда. У будинку, на щастя, усі вціліли, а дідусь, який саме тоді їхав на велосипеді біля нього, загинув…

І від того, що ти чуєш, бачиш, читаєш, дивишся щодня, вже стає нестерпно. Відчуваєш: ось ненависть накриває тебе з головою, ти в ній просто тонеш...

Але тоді згадуєш фразу, якою в одному із наших підрозділів мотивували бійців:
«Ти воюєш не проти тих, кого ненавидиш, а за тих, кого любиш».

Ці слова змінюють усе!

Може, саме тому ми ще є, бо воюємо з любові, а не через ненависть?! Хіба можна підкорити чи знищити тих, для кого Любов до рідних, до своєї України понад усе?

Утопити нас у ненависті, змусити забути все людське, зробити так, щоб окрім сліпої люті ми нездатні були більш нічого відчувати. Це, я так думаю, найважливіше завдання їхньої «сво».

Ну що ж, тоді «сво» провалилося, бо наше бажання жити у своїй, щасливій і багатій на любов країні, з кожною миттю війни тільки міцнішає! Уже майже 1000 днів я і моя країна через біль і страх, через сльози і страждання ідемо до Світла.

Ніхто не знає, коли наша мрія здійсниться, коли прийде той День, найважливіший і найжаданіший для нас усіх, — День Нашої Перемоги. Та що б не чекало нас попереду, вірю: настане мить і ми промовимо: «Добро перемогло!».

Я впевнена: ми зробимо усе можливе і неможливе, щоб любов і життя подолали ненависть і війну!

…Але ми ніколи «не забудемо і не пробачимо»…