Бебих Богдан, Л-10В клас, науковий ліцей «Політ» при обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка»

Вчитель, що надихнув на написання — Козловська Наталія Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Страх. Паніка. Саме такими були мої перші емоції, коли 24 лютого 2022 року я прокинувся о п'ятій ранку від сильного вибуху у своєму рідному місті Харкові, у якому я народився і виріс. Перші пів години ми сиділи у підвалі, але потрібно було діяти. Моя мама одразу вирішила негайно пакувати речі і їхати в Кременчук, до бабусі. Проте батько наполіг на тому, що він залишається. На цьому почався наш довгий шлях з Харкова до Кременчука. Відстань у 250 км ми долали майже 8 годин, адже на дорогах були страшні затори.

Світило сонце, небо було ясним, і важко було повірити, що почалась війна.

Важко було розлучатися з батьком і рідною домівкою, ще й з незнанням того, чи все буде добре. Мама сподівалася, що це лише диверсії, що все це швидко скінчиться і ми повернемось додому. Після довгої дороги нас зустріла бабуся зі сльозами на очах. Ми жили в маленькій однокімнатній квартирі, але поруч з рідними почувалися спокійніше і безпечніше. Кожен день ми тримали зв'язок із татом, він жив у підвалі на подвір'ї нашого будинку, який знаходився за 2 кілометри від окружної дороги, куди вже в перший день прорвалася російська військова колона, і точилися жорстокі бої.

Він протримався цілий тиждень, постійно чуючи звуки пострілів, вибухів, літаків. Коли вже стало зовсім погано, зникло електро і водопостачання, він зрозумів, що треба виїжджати.

Тато приїхав з нашим псом – німецькою вівчаркою, і наші друзі з Кременчука, які мешкають у приватному будинку, погодилися її прихистити. Тож ми жили одночасно на 2 помешкання. Три місяці ми прожили в Кременчуці, у постійному внутрішньому напруженні і страху, і одночасно з відчуттям того, що ми в безпеці, адже ми всі разом.

Наприкінці весни сестра мами, моя тітка, яка вже 8 років живе в Сполучених Штатах, запропонувала нам спробувати заповнити заявку на отримання "Гуманітарного паролю" по програмі “U4U”, щоб виїхати до Америки. Порадившись, ми вирішили подати документи, і нам дали згоду. Знову болісне розлучення сім'ї, дорога в невідоме, але ми знали, що, перш за все, там безпечно, і що це унікальна можливість відвідати Америку, а може, і залишитися там будувати подальше життя. За перші тижні перебування в Америці нам усім було важко розуміти носіїв, але ми швидко адаптувалися, знаходячись безпосередньо в мовному середовищі. Ми з братом пішли до школи, а мати пішла працювати нянею для дітей.

Після життя в Америці ми побачили, як сильно вона відрізняється від нашої рідної України у багатьох аспектах.

Одразу можна сказати, що не всім іммігрантам, особливо українцям, буде комфортно там жити, через кардинально різний підхід до життя в цілому.

Незважаючи на кращий рівень життя і освіти та інші переваги в США, Україна все ж багатша своєю культурою і традиціями, а також по-своєму комфортніша для життя,

і з часом ти помічаєш, як тебе тягне назад на рідну Батьківщину, як би добре не було за кордоном. Навчання в Америці дало мені можливість значно покращити рівень англійської, а також дізнатися більше про саму культуру і стиль життя американців. Рік промайнув дуже швидко, і з нами трапилося багато цікавих подій, зокрема ми відвідали Гранд Каньйон і Лас Вегас.

Проте ми почали задумуватися про повернення в Україну. Багато хто цього не зрозумів би, адже це була унікальна можливість побудувати для себе омріяне майбутнє. Проте, зважаючи на те, що наша сім'я розділена, а також через тугу за Батьківщиною і рідним домом, ми вирішили повертатися. Все одно це цінний життєвий досвід, який ми всі отримали, і в нашій пам'яті назавжди залишився цей незабутній і дуже цікавий шматочок життя. Уже другий рік я навчаюся в Кременчуці, але все одно сумую за рідним містом і будинком, і щиро сподіваюся, що невдовзі війна закінчиться, і ми повернемося у Харків.