Хабанько Вікторія, 10-ф клас, Смілянська загальноосвітня школа I-III ступенів №7

Вчитель, що надихнув на написання — Котова Ілона Семенівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Майже три роки війни – це більше, ніж просто відлік часу. Це тисяча днів, наповнених болем, втратами, страхом і надією, які змінили мене та моїх рідних і близьких. Моє життя в умовах війни стало справжнім випробуванням, уроком, що змусив швидко подорослішати й переосмислити цінності. Коли я згадую перші дні війни, то відчуваю страх від тих трагічних подій, які раптово увірвалися в наше спокійне життя.

Спочатку все було схоже на фільм жахів: новини про те, що наша країна в небезпеці, сирени, перші ракетні удари. Я пам’ятаю, як ми з мамою та молодшою сестрою ховалися у підвалі нашого будинку, намагаючись не думати про те, що відбувається на поверхні. Я не розуміла, що коїться насправді, як може існувати світ, де ти постійно живеш у страху?

Я звикла до нормального життя, де було навчання, плани на майбутнє, друзі та мрії. Але війна змінила все.

Я стала цінувати кожну спокійну мить життя. Я насолоджуюсь спілкуванням із рідними та друзями. Бо розумію, що раптом можу втратити все – і рідних, і саме життя.

Усі ці моменти – посиденьки за чашкою чаю, прогулянки парком, уроки та перерви, посмішки друзів, насичене шкільне життя – стали для мене не просто дрібницями, а важливими чинниками, які варто цінувати і захищати.

Війна змусила мене шукати новий сенс життя, нову мету. Раніше я мріяла стати дизайнером і думала про життя десь за кордоном, а тепер мрію про мирне життя в Україні.

Я хочу робити свій внесок у відбудову країни, у її розвиток, і розумію, що для цього мені не обов’язково їхати далеко. Своє місце я бачу тут, поруч з людьми, які так само, як і я, мріють про спокій, про те, щоб наша країна знову стала мирною.

За цей час я почала допомагати волонтерам, разом з друзями донатила кошти на ЗСУ. Ми в’язали теплі речі, збирали продукти харчування, писали листи нашим захисникам і всіляко підтримували родини переселенців.

До нашої школи часто приїжджають волонтери громадської організації «Смілянська самооборона «Січ». Ми завантажуємо до машини посилки з продуктами та речами, наші малюнки та листи подяки воїнам ЗСУ. Ми передаємо наші щирі вітання захисникам України, а потім з нетерпінням чекаємо повернення волонтерів – щоб розпитати їх, як там ідуть справи на фронті.

Допомагаючи іншим, я відчуваю себе потрібною людям. Я роблю свій скромний внесок у велику Перемогу. Я розкрила в собі якусь невідому раніше внутрішню силу. І розумію – нам потрібно вистояти за будь-яку ціну.

А ще я навчилася бути терплячою. Кожного дня я з надією дивлюся новини – і вірю, що врешті-решт закінчиться війна і настане мир.

Та найголовніше, що мене вразило – війна об’єднала нас, українців. Ми стали однією великою родиною, готовою підтримати один одного у найскладніші моменти буття. Ця єдність, це братерство – це надзвичайно важливо під час війни.

Тепер, коли я бачу незнайомих людей, які допомагають одне одному, діляться останнім, жертвують своїм часом і коштами заради спільної перемоги, я відчуваю гордість за наш народ. Війна змусила нас згадати, що таке справжня доброта і підтримка.

Тисяча днів кривавої війни… Озираючись назад, я розумію, що це був мій тернистий шлях – але не тільки випробувань, а й надії, сили та любові. Я навчилася цінувати життя по-новому, розуміючи, наскільки воно швидкоплинне і як легко воно може обірватися у будь-яку мить. Війна навчила мене найважливішому – бути сильною, любити свою землю і вірити, що світло завжди перемагає темряву. І тепер я точно знаю – у нас є все для того, щоб перемогти і побудувати нову Україну.