Мене звати Ярослава Ігорівна. Я з села Дібрівне – це прикордонна громада, її постійно обстрілюють. Зараз я переїхала в Чернігів. У нас в сім'ї двоє діток, дівчинка 2 роки і хлопчик 12 років. Коли все розпочалося, ми майже відразу потрапили в страшну окупацію. Молодшій донечці було всього два тижні від народження. Було дуже страшно під постійними обстрілами поряд з танків, "градів" і інших ракет. Постійно була думка, чи переживемо ми цю ніч.

Повністю відділенні від цивілізації, не завозили ні продукти, ні ліки, ні інше. Також жили часто без мобільного зв'язку і світла. Ці дні ніколи не забудуться із нашої пам'яті. І так продовжувалося майже два місяці. Потім виїхали до Чернігова подалі від кордону. Повертатися назад страшно, бо громаду постійно обстрілюють.

Ми 24 лютого були в селі в прикордонній громаді з рашистами. Дізналися о 5 ранку, що танки вже їдуть до нас. І через декілька годин вони вже були у нас в селі. Це був такий страх і розгубленість, що досі пам'ятаю....

Сказала сину напряму, що війна, бо колони вже їхали на нас. В очах його був і страх, і ще він не вірив, що таке може бути....

Найстрашніші були всі два місяці в окупації. Поряд постійні були обстріли і бої, і ми не знали, чи виживемо.

З панічними атаками від запеклих боїв поряд стикнулися і я, і старший син. Донечка була ще дуже маленька і не розуміла, але відчувала мій страх. Нажаль в тій ситуації не можливо було ніяк справитися з цими емоціями.

Ми були повністю відрізані від усього з першого дня війни і тому дуже все це відчули на собі. Була нестача їжі, нам допомагали люди потрохи у селі та ми їли овочі з погреба. Ліки були деякі, а так терпіли, якщо чогось не було. Також із-за нервів в мене пропало молоко, і чоловік під обстрілами ризикнув поїхати в районний центр, де по знайомству знайшли декілька пачок дитячої суміші, також доводилося кормити новонароджену дитину коров'ячим молоком.