Мене звати Ольга Вікторівна. Дуже жалко дітей, які не бачать нормального дитинства, коли можна гуляти, розважатися... В перший день ми перебували у місті Харків, на Північній Салтівці, і коли о 5 ранку стався вибух, і наш будинок трясся, ми увімкнули телевізор, очікуючи на якусь інформацію. Був розпач, тривога, розгубленість, думали – зараз все закінчиться. 

Старша дитина дуже злякалася о 5 ранку грохоту, то був обстріл поряд з нами. Вона підскочила, як і ми всі, та її почало трусити. Молодший не зрозумів нічого тоді.

Найстрашніша - то перша неділя війни, коли ти нічого не розумів, і не знав, як діяти, куди бігти, куди ховати дітей. Старша дитина дуже злякалася 24 лютого, у неї стався нервовий зрив, не могли її заспокоїти. В першій неділі війни не можливо було нічого купити їсти.