Комарова Вікторія

10-г клас, Уманський ліцей №2 Уманського району Черкаської області

Вчителька, що надихнула на написання – Король Наталія Миколаївна

Війна. Моя історія

24 лютого 2024 року…. Ця дата розділила моє життя на до і після. Вона змінила мене абсолютно з ніг до голови. Те, що було для мене буденним, зникло назавжди. Я й сама більше не стану такою, якою була раніше.

Російська Федерація під командуванням Володимира Путіна провела «специальную военную операцию», під час якої постраждало чимало людей, тварин, будівель, воєнних баз, інфраструктура, а також відбулося забруднення навколишнього середовища, що значно впливає на наше здоров'я по цей день.

5 година ранку. Моя сім'я ще спить, адже наші будильники повинні спрацювати лише о 6:30, аж раптом ми чуємо голосні звуки. Спочатку ми не даємо цьому великого значення, бо думаємо, що то грім. Однак з кожним разом ці звуки стають дедалі голоснішими. Інтервали між звуками звужуються, а наш страх наростає ще більше. Лише тоді, коли недалеко від нас пролунав голосніший звук, ми усвідомили: почалася війна.

За декілька днів до цього ми з однокласниками жартували на цю тему. Адже ми думали, що це всього лише жарти. Як же ж ми помилилися…

І лише зараз, о п'ятій годині ранку, з тремтячими руками й заплаканими очима у коридорі, я відчула на собі весь страх, біль, нерозуміння й усвідомлення всієї серйозності війни.

Мої батьки залишалися стійкими в цій ситуації. Швидкими темпами вони збирали всі необхідні речі : документи, теплі речі, воду, їжу. Почувши ще один вибух, ми вибігли надвір, до бомбосховища. Там ми зустрілися з нашими родичами, які були такими ж наляканими, як ми. Кожен бубонів про те, що не може повірити своїм очам. Кожен надіявся до останнього, що це лише сон. Кожен надіявся, що зараз він прокинеться і все стане на свої місця. Та це був лише початок..

Недалеко від нас ми знову почули звуки вибухів, тепер вони звучали дедалі голосніше й частіше. Зайшовши до бомбосховища, я побачила усю цю картину страху людей. Єдине, що залишалося нам – сидіти і чекати на закінчення цього страхіття. Але

страх лише наростав, адже по новинах показували справжні картини того, як виглядають великі міста зараз. Київ, Ірпінь, Буча, Гостомель, Харків, Маріуполь, Запоріжжя Херсон, Ізюм та інші сотні міст, які на власні очі бачили ті танки із буквами Z чи російську армію, яка прийшла нас «освобождать»...

Сидівши тут, майже у безпеці, я усвідомлювала, наскільки іншим людям зараз важко, страшно, боляче, нестерпно.

На жаль, цей страх тривав лише впродовж першого місяця повномасштабної війни. Багато людей почали забувати, що таке «війна». Для них життя продовжувалося, у той час як інші віддали це життя за їх спокій. Я й сама почала помічати те, що все рідше й рідше моя сім’я реагувала на сигнали повітряної тривоги.

Усе, що пережили ми на початку, залишиться в нашій пам’яті назавжди. Майже 2 роки кожен із нас бореться за нашу незалежність. Ми українці, а отже, разом – ми сила.