Мене звати Вікторія Миколаївна. Наше місто було окуповано в перші дні війни. Ми прожили два місяці під окупацією в постійній тривозі за своє життя, майбутнє. Економіка міста руйнувалася, закривалися магазини, аптеки, люди виїжджали з міста. Ми жили в постійному очікуванні біди.

Знайомі розказували про тих, хто потрапив в полон, хто зник безвісно. Ми чули постійні вибухи, обстріли. Страшно було виходити на вулицю.

Ми 24 лютого прокинулися від вибухів та гулу літаків. прочитали у новинах, що путін напав на Україну. День пройшов під сигнали тривоги. Ми були перелякані і, намагаючись стримувати свій жах, розбудили дитину словами: "Прокидайся, нас обстрілюють. Треба зібрати речі і бути готовою бігти, ховатися". Дитина від цих новин теж злякалася. Та вела себе більш-менш спокійно, робила те, що просили."

Ми не були готові до окупації, та новини були дуже невтішні. В місто заїжджали танки та бтр, силові органи кудись поділися. Люди залишилися без захисту армії. Ми жили чутками про те, що роблять росіяни у місті.

Почали шукати, де можна сховатися від обстрілів. Зрозуміли, що жодного укриття у місті не підготовлено. Підвал нашого будинку був небезпечний. Ходили до найближчої лікарні, питали у них, чи є можливість сховатися. Та там сказали, що не має.

Магазини почали роздавати безкоштовно продукти. Зник хліб. Величезні черги стояли біля місць, де раніше звозили хлібо-булочні продукти. Перші дні були наповнені страхом через нерозуміння, що нас чекає.

Найстрашніше було у перший та день, коли ми виїжджали з міста під обстрілами, через блокпости росіян.

Тривога, страх, тілесні прояви (тремтіння, завмирання), паніка. Розмовляли, намагалися через активні дії, домашню роботу вгамувати тривогу, слухали новини і шукали добрих звісток.

В перші дні окупації позакривалися магазини, аптеки. Потім вони працювали, та набір продуктів і ліків був обмежений. Розпродавали те, що було завезено до війни. Зникли хліб, молоко, картопля, м'ясо. Потім потехеньку стали підвозити, та черги були досить великі, і це забирало багато часу. Була зима і мороз, тож стояти довго в черзі було складно. Ми робили це, змінюючи один одного.

Дочка зберігає кусок пластику, який відірвався від російського бтр, коли його було обстріляно нашими дрг, які іноді заходили в місто під час окупації для залякування окупантів.

Вже минуло 2 роки з того дня, як ми виїхали з Херсону та дочка досі плаче, згадуючи домівку. Вона дуже хоче повернутися, та наше місто знаходиться під постійними обстрілами.