Мене звати Юлія Ігорівна. Все життя дитина жила поблизу лінії фронту, потерпаючи від постійного стресу. В 2014 році перебували в фазі активної проведення АТО, перебуваючи під обстрілами, без умов та засобів для існування. В 2022 році вимушені були покинути дім, втративши все. Будинок зруйновано, місто в окупації.

Ми постійно жили в страху 8 років після визволення нашого міста у 2014 році. Всі ці 8 років поблизу проходила лінія фронту, ми жили з зібраними тривожними валізами. Але вірили, що все закінчиться. Але в 2022 році під час повномасштабного вторгнення вирішили, що не переживемо ще раз як в 2014, покинули все і вирішили тікати на територію України, ми їхали 36 годин, не відомо куди. Лишили домашніх улюбленців, дуже шкодуємо, що не змогли їх врятувати. 

Дитина 8 років жила практично у війні, поряд з лінією фронту, з тривожними валізками. Але на момент повномасштабного вторгнення їй було 8 років, вона все розуміла, знала, тільки питала, чи не помрем ми всі, і ми вирішили залишити свій дім.

Було страшно всі 8 років, спочатку коли проводилася АТО, ми не вірили, що таке може відбуватися в сучасному житті. Дитині було 10 місяців, я не могла довго тримати її в сирому підвалі, бо лікарні не працювали, не було ліків, ми сиділи під обстрілами і я щипала себе, не вірячи в те, що відбувається.

В 2022 році було страшно їхати в нікуди з дитиною, яка все розуміє і ставить страшні запитання. Я закрила двері своєї квартири, на мене дивилися очі кота, кролика, папуги, я хоч і сподівалася, що ми повернемося, але передувала, що то був останній раз, коли я бачу свій дім. Так і сталося дім зруйновано, місто в окупації.

Всі 8 років було тяжко, але вдома, та зараз в нас немає дому і война триває. Ми живемо однією миттю, радіємо тому, що є, не говоримо про минули життя і дні евакуації, бо важко це все згадувати.