Мені зателефонував син і спитав: «Тату, ти дивився телевізор?» Кажу: «Ні». А він каже: «Війна почалася». Я не повірив. Ввімкнули телевізор - так і дізналися. У нас війна дев’ять років - то це для нас не нове, зненацька вона нас не застала. На жаль, зараз нашого міста вже немає.

Не було води з початку повномасштабної війни. Не було хліба. Поруч із нами Красногорівка - їздили туди набирали воду. Коли хліб привозили, черга стояла. Але не було чогось такого катастрофічного. 

Ми виїхали звідти в березні, потім я вивіз бабусю, поки була можливість, бо вона майже не ходяча, їй 82 роки. 

Ми виїхали в Курахове, пожили три місяці. Побачили пусті полиці в АТБ - і поїхали в Запоріжжя. Було важко психологічно, але я вже заспокоївся.

Не можу сказати, що буде все добре навіть після нашої перемоги. Потрібен час, щоб все відновити: всі підприємства, шахти. На це потрібно гроші, час, люди. І незрозуміло, де все брати.