Шевців Маргарита, 9-б клас, Одеський ліцей №22

Вчитель, що надихнув на написання — Костенюк Марина Борисівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Страх, сльози, невідомість… Такими були перші секунди розуміння того, що все зміниться, коли дорослі кажуть: «ВІЙНА».

Батьки збирають документи й речі, ми з молодшою сестричкою ще не усвідомлюємо, що відбувається, але

складаємо свої улюблені іграшки в рюкзачки і плачемо. А в думках: «Чи повернемося?»

А куди ж їхати? Вирішили в село до бабусі, бо кажуть, що нашу Одесу хочуть з моря захопити. З вікна бачимо затори на виїзд з міста (ми живемо на околиці), тому вирішуємо дочекатися вечора. Ніколи не забуду ці 35 кілометрів до бабусиного села, які здавалися вічністю. Їхали у повній тиші, наче боялися, що нас почує ворог, лише сестричка часом схлипувала.

Тиждень у селі ми не відходили від телевізора, чекали хороших новин, вночі спали в одязі, аби бути готовими швидко спуститися у підвал, в якому дідусь облаштував кімнату.

Новини були невтішними. Батьки стривожені, але вони найбільше боялися за нас, дітей, тому вирішують вивезти нас до родичів у Молдову.

Моя п’ятирічна сестричка плакала й кричала, що їхати не хоче, обіймала і цілувала своє ліжечко. Спільним зусиллям пояснили та вмовили. Попрощалися з нашими домашніми улюбленцями.

Мама так далеко за кермом сама ще не подорожувала, хвилювалася, але іншого виходу не було. Заправили повний бак і ще каністру з пальним у багажник поклали, адже не знали скільки доведеться добиратися, а ще гріти машину, бо перші дні березня 2022 були дуже морозними.

Найболючішим моментом було прощання з татом: міцні обійми й сльози здавлювали подих.

Дві доби ми добиралися до міста Кишинів, подолавши багато перешкод: кілометрові черги, безсоння, холод, незнання того, що на нас чекає попереду.

Дружня сусідня Молдова привітно зустрічала своїх «гостей» просто на кордоні всілякою допомогою: теплими напоями та канапками, теплим одягом та іграшками для малюків. Тим, хто їхав просто в нікуди, надавали інформаційну допомогу і організовували тимчасовий притулок.

Ми ж приїхали до родичів. «На два тижні,— говорила мама тітці, — скоро все закінчиться!» Та, на жаль, ні за два тижні, ні за місяць, ні за три ми все не поверталися додому — тато не дозволяв, казав, що поки небезпечно. Новини з нашої рідної країни дуже засмучували нас, а мама багато плакала. І, аби не впасти у депресію, вона відкрила для себе нове хобі — почала в’язати гачком чарівні корзинки та сумочки. Потім і я долучилася до цього цікавого процесу.

Така зайнятість нас відволікала і надавала сил. Ми почали багато гуляти прекрасним Кишиневом, знайомитися з новими людьми, які нам співчували і допомагали пережити розлуку з рідним краєм.

Дуже дратувало, коли нас називали «біженцями з України», недоброзичливі погляди в нашу сторону болісно відбивалися у наших серцях, але ж ми діти і просто тимчасово тут «перечікуємо війну».

Хоча більшість людей, яких ми зустріли на своєму шляху, з турботою і розумінням ставилися до нас, підтримували та допомагали нам переживати ці страшні дні нашого життя.

Ми весь час молилися за наших відважних воїнів, які ціною власного життя здобувають таку важливу для всіх українців перемогу, ми плакали щоразу, співаючи наш гімн, і пишалися, що є частиною мужньої нації і мріяли, що все найкраще у нас ще попереду.

Так промайнули 7 довгих місяців… Хоч було нам в іншій країні спокійно спати вночі, але наші думки постійно линули додому: до нашого тата, наших рідних, за яких ми весь час хвилювалися. Ми з сестричкою довго благали маму повернутися в Одесу, адже не було розуміння, коли ця страшна війна закінчиться, а ми хотіли дихати рідним повітрям. Нарешті мама здалася і ми ухвалили рішення їхати додому.

За два роки після повернення ми пережили багато страху та попри це ми тут і щосекунди віримо у силу наших мужніх ГЕРОЇВ і нашу ПЕРЕМОГУ!!!