24 лютого я прокинувся о пів на сьому. За звичкою зайшов в інтернет почитати новини. Та перше, що я помітив, – це безліч повідомлень від рідних і друзів. З них я дізнався про початок війни. Потім подивився відеозаписи обстрілів Києва, Харкова та інших міст. Я був шокований. Потім ми з мамою зателефонували татові. Він працював у Києві. На щастя, йому вдалося виїхати того ж дня. 

Першої ночі я не спав – слідкував за новинами. У нашому місті ще не було вибухів. Зранку я дізнався, що російська війська зайшли в Мелітополь. Це не так вже й далеко від нас. Від цього мене охопив страх. 

Після одного з прильотів зникло світло. Його не було два чи три тижні. У нас електричний котел, тому опалення теж не було. Ми вмикали газову піч, щоб хоч трішки прогріти будинок. Спали в одній кімнаті, брали до себе собаку, щоб було тепліше. Телефони розрядилися – ми не мали змоги дізнатися, що відбувається за межами міста. Невідомість лякала. 

Перший тиждень через обстріли ми боялися виходити з дому. Від будь-якого гучного звуку ховалися в підвал. Через тиждень ми з батьком пішли до магазину. Вулиці міста були пустими. А в магазині ми побачили багато бабусь. Вони жваво спілкувалися, час від часу навіть сміялися. Вперше за весь час у мене трохи піднявся настрій. 

Я не хотів виїжджати. Для мене рідний дім – це сокровенне місце. Окрім того, я знав, що батько залишиться. Мені не хотілося з ним розлучатися. Навіть домашніх тварин було шкода кидати. Коли почався обстріл Оріхова, батьки все ж таки вмовили мене виїхати. Мама дуже нервувала. Тато сказав, що йому буде спокійніше, якщо ми з мамою будемо в безпеці. Тож ми виїхали в Запоріжжя.