Яременко Леонід, 1 курс, Комунальний заклад "Міжгірський професійний коледж" Закарпатської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крьока Наталія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – страшне слово… Страшнішого в світі, мабуть, нема. Хіба що тільки – смерть. Та ні, війна – страшніше, бо несе із собою тисячі смертей. Уже майже 1000 днів триває війна, безжальна, жорстока, смертоносна. І кожен вибирає сам, ким бути у цій клятій війні: орком, що прийшов у чужу країну, у чужий дім, чи захисником, що готовий віддати своє життя  за рідну землю.

Який у тебе шлях, російський солдате? Невже, це твоя мрія – мородерити , ґвалтувати, калічити і вбивати на чужій землі? Хто ти? Нелюд чи звичайна людина - чийсь син, брат, батько, чоловік?

А матері? Який у них шлях у цій війні? Вони мають щасливе минуле, але втрачають теперішнє і майбутнє.  Вони вибирають боротися, захищати своїх дітей і молитися, молитися і плакати. Бо доводиться зі сльозами, на колінах, зустрічати своїх дочок і синів. І немає майбутнього без них… Тільки пам'ять – жовто-блакитний стяг, світлини, посмертні нагороди.

А діти? У чому винні діти? Ті, що зостались без батьків? Вони щодня навідують їх, тільки вже не в рідному домі.

Вони приходять на сиру могилу – таку ненависну клумбу, бо там, на світлині, вони мають змогу побачити рідні очі, сповнені любові, та лагідну батьківську усмішку. Що чекає цих дітей? Невинних, ще зовсім юних… Вони стоять на порозі життя, але ця безжальна війна, жорстокий ворог, що вже 1000 днів нищить український народ.

Я щасливий, бо моя мама жива. Вона - поруч, обіймає, лагідно дивиться і тихо молиться за нас, за старшого брата.

Уже майже три роки, як він виконує свій обов’язок перед країною. Війна - страшна  й безжальна… Ми ховались у підвалі, тремтіли від страху, плакали і молилися, молилися і плакали, згадували брата і розуміли, що йому ще важче. Та він сильний, йому не страшно, мабуть… Коли до нашого дому під’їхав військовий автомобіль, з нього вийшов якийсь чоловік і привітався до болю знайомим голосом, я зрозумів: я його знаю, це мій брат. Він став більш дорослим, змужнів, він пройшов довгий шлях – шлях війни. Нам стало спокійніше, адже нас є кому захистити.

Зараз я в безпеці, живу і навчаюсь. Ми з сім’єю  переїхали на Закарпаття, і про те, що ми живемо в час війни, час від часу нагадує сигнал «Повітряна тривога». Тут тихо.

Спокійно між горами минають дні і ночі. Алея пам’яті в центрі селища не дає забути тих, хто віддав своє життя за нас і наших батьків. Ми безмежно вдячні їм і їх рідним. Важко, коли діти ховають своїх стареньких батьків, але вдвічі страшніше, коли доводиться батькам ховати у сиру землю своїх дітей, яким би ще жити і жити. І так хочеться миру. Нехай ця осінь, осінь 2024 року, стане для України незабутньою: принесе мир на нашу землю, спокій у наші серця і перемогу для кожного з нас.