Сім’я Ауріки вимушена була тікати з дому, коли російський снаряд вбив їх сусіда. Пізніше вони хотіли вивезти звідти хоч якісь речі, але не встигли – все вже було знищене

Ми з села Партизанського. Наше життя було до війни спокійним. Мали майбутні плани, жили, здобували, працювали. В один день всі наші плани зруйнувалися, і ми залишилися без життя, бо «руський мір» все знищив. 

У перший день десь о четвертій годині ранку я мала вставати йти по господарству поратися і відчула вибух. Від цього вибуху ми всі піднялися. Сину 13 років – він від мене майже не відходив, до того злякався. Перше мені на думку спало, що це почалася війна. Відразу мене почало трусити, і я зрозуміла, що це вже все. Але ми ще сподівалися, що нас це не зачепить. На жаль, нас це в першу чергу зачепило. Ми ще трималися, три тижні там сиділи по підвалах. 

Літали над нами снаряди, свистіли, вибухали, в деякі хати вже попадали. Але ми ще сиділи, думали, що відіб'ємося і вони відійдуть, поки не вбило сусіда через хату. Тоді ми зрозуміли, що нема чого чекати, треба тікати.

31 березня ми звідти втекли, тому що спочатку надіялися, що їх відженуть, але, на жаль, такого не відбулося. Вбило сусіда через хату. Ми вийшли з дому і пішли, більше туди не вернулися. Повипускали все хазяйство, що в нас було, вже нічого немає. Ми нічого не змогли забрати. У мене було три корови, троє свиней, качки, двоє телят. Відкрили хвіртки - і хто куди пішов. Собак повідв'язували. Там не було можливості все забрати. 

Через три тижні ми хотіли туди поїхати і забрати хоч якусь техніку, меблі. Та на жаль, коли ми туди потрапили, хата згоріла.

У Партизанському вже нікого немає, всі виїхали, бо там майже догорає село. Десь кілометрів за п’ять - інше село, і воно окуповане. Усі снаряди летять в нашу сторону.

Я не думала, що мене в 41 рік залишать без домівки, на вулиці з дітьми. Все, що було нажите, знищене, все згоріло. Як далі жити? Ми не знаємо, як це зараз пережити. Нас зараз з усіх сторін тут бомблять. 

Хоч би ми тут залишилися живі. Не знаєш, чого очікувати, що нас через годину чекає, через хвилину. Так і живемо. Зупинилася в Миколаєві, хоча мені запропонували виїхати за кордон. Я не хочу їхати нікуди. Я буду в Україні.