Мулик Аліса, Черкаський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – ліцей спортивного профілю №34" Черкаської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Бойко Світлана Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Вітаю, я Мулик Аліса, і хочу розповісти про свій шлях від початку війни. До 24 лютого 2022 року я була звичайнісінькою 11-річною дівчинкою, яка жила у місті Бориспіль і обожнювала танцювати, ні про що не турбувалась, розважалась з друзями, бешкетувала і раділа. На сьогоднішній день я досі залишаюсь Алісою, але вже далеко не тією маленькою дівчинкою, як 2 роки тому.

Сьогодні я черкащанка, яка, не дивлячись ні на що, зіткнувшись з купою труднощів і болісних подій, продовжує проживати кожен момент.

Я та, хто навчився цінувати все, що мене оточує, і та, хто хоче змінювати наше майбутнє, та, хто вірить у краще і робить для цього багато, але попри ці настанови, відкриваючи новини, я відчуваю, як серце розривається кожного разу все більше.

Давайте по порядку, як же сталися такі зміни. Повернемось у холодний лютневий четвер 2022 року. Прокинувшись у той день, я не застала батьків вдома, сестра і брати були чомусь засмучені, і з їхніх уст лунала фраза, що на сьогоднішній день є найболючішим і найстрашнішим, те, чого ніколи в житті не хотілось чути ні в якому контексті: почалася війна.

Невдовзі приїхали батьки, а я все не вірила у сказане. Звідусіль лунала ця фраза. Але вже тоді я зрозуміла, що не буде, як раніше.

Наступні дні були тяжкими і фізично, і морально. Батьки обладнали моторошний підвал, щоб у ньому можна було перебувати, перенесли туди декілька ковдр і кариматів. Підвал став нашим новим домом. Кожна сирена оголошувала початок гри в життя, де ставки були надто високими. Радісні дитячі крики замінилися плачем і тужливими поглядами.

Світло днів, сповнене дитячих мрій, згасло, поступившись місцем тривожній темряві.

У березні ми прийняли рішення їхати до бабусі в Черкаси, щоб бути поруч. Взявши найнеобхідніші речі, ми вирушили. День за днем проходили, а я все запитувала у мами: «Мам, а коли ми їдемо додому?» Вона казала: «Скоро». Але це «скоро» настало лише тоді, коли ми їздили забирати інші речі та перевіряти, чи в порядку квартира.

Відтоді я офіційно ВПО. Моє навчання і танці так і закінчились. Навчалась я на сімейній формі, а танці довелось покинути.

Але взимку, на початку 2023 року, мене з сестрою і братом відправили у Черкаську школу №34. З того дня я стала брати активну участь у шкільній і громадській діяльності. Мені хотілось змінити щось, і я вирішила почати зі свого життя, тому взяла себе в руки, записалась на танці і почала ходити на всі можливі молодіжні форуми, брати участь у різних проєктах тощо.

Але насправді такий приклад мені подавав мій тато, який не став зволікати і одразу почав працювати волонтером та Головою Наглядової ради Черкаської ГО «СІЧ» (Справедливість і Честь). Він допомагав і продовжує допомагати нашій країні, цивільним громадянам та військовим, тож я теж не стала осторонь. З цього і почала свій шлях.

Найбільше я вкладалась у свій танцювальний розвиток, адже танці стали моїм рятунком, моїм маленьким світом серед великих змін.

Я змінювала 4 рази свої танцювальні напрямки, але зрозуміла, чого хочу насправді. За ці роки я зіткнулася з великою кількістю труднощів: скорбота за рідним домом та друзями, нерозуміння, що робити далі, страх, повна зміна оточення — і це лише маленька частинка цих труднощів.

Це зробило мене сильнішою, але і морально вбило щось у мені, щось таке маленьке, наївне і безстрашне. Сьогодні я зрозуміла всю цінність життя, але цей урок не вартує такої кількості життів невинних людей, не просто людей, а справжніх героїв, не коштує стільки страху і переживань, такої розрухи та болю.

Ніщо не може бути ціннішим за життя.

Я вірю. Вірю в нас, наше майбутнє. І сьогоднішня я притримуюсь думки, що майбутнє за нами. Ми повинні, і ми можемо усе змінити. Я знаю, що кожен з нас сильний, знаю, скільки людей пережило страшні муки. І знаю, що це недарма. Завжди за страшним життям повинно йти щось хороше. Нехай це нас не зламає, а зробить сильнішими. Ми пережили занадто багато, щоб просто так здатися!