Космакова Валерія, учениця 10 класу КЗО «ССЗШ №9» ДМР Дніпровської області
Вчитель, що надихнув на написання есе - Парубенко Світлана Вікторівна
Моя Україна майбутнього
Я хочу розповісти свою історію війни, яка змінила моє життя. Усе почалося двадцять четвертого лютого о п’ятій ранку. Мій тато з тривогою в очах розбудив мене й маму, промовивши найстрашніші слова для кожної людини: "Почалася війна…». Страх, відчай і лють охопили нас. Ми не розуміли, що нам робити і як жити далі. Але віра в нашу країну та наших людей давала надію: усе буде добре.
Мій тато одразу вирішив іти захищати життя мільйонів сердець. Він разом із побратимами героїчно обороняють територію України, захищають нас, жертвуючи своїм життям.
Тому я вирішила, що потрібно докласти всіх зусиль та допомогти нашим захисникам. Волонтерили всією родиною: щодня пекли смаколики для захисників, сестра плела маскувальні сітки, мама шила кольорові пов’язки й теплий одяг.
Мій тато досі на війні. А я згадую мирні часи, коли ми були всі разом, щасливі та безтурботні…
Що означає мир для мене сьогодні? На превеликий жаль, мені довелося зрозуміти різницю між війною й миром. Мир - це життя без болю, сліз, страждання, відчаю, ненависті, помсти, а найголовніше - без смерті. Це коли ти можеш спілкуватися з батьком будь-коли, а не тільки по телефону чути: "У мене все добре! Я живий ".
Мир для кожного українця значить дуже багато: це можливість жити повноцінним життям, будувати плани на майбутнє, жити без страху, не ховатися в бомбосховище від ракетних атак, не боятися смерті від рук загарбників.
Моя Україна майбутнього - це насамперед вільна країна. Війна забирає не тільки життя, а й фізичні можливості. На жаль, багато військових залишаються інвалідами і в нашій країні немає для них гідних умов. Відбудовуючи інфраструктуру, суспільство повинно враховувати їхні потреби. Дуже боляче дивитись, як наші постраждалі захисники не мають змоги потрапити в громадський транспорт, бо не можуть туди заїхати на візочках.
Я дуже хочу, щоб для людей з обмеженими можливостями, які постраждали під час війни, створювалось більше умов для вільного й повноцінного життя. Вони заслуговують на це, оскільки спочатку обрали наше життя замість свого. Ми повинні бути їм за це щиро вдячні.
Від куль та снарядів на війні гинуть чиїсь батьки, залишаючи дітей сиротами. Понад чотири тисячі дітей залишилися без батьків від початку війни. Діти втратили найдорожче, що було в житті, - батьків, домівки, друзів, близьких.. Багато дітей із скаліченими долями знаходяться в дитячих будинках.
Я вважаю обов’язком державних установ знайти кожній дитині гідну родину, адже діти - це наше майбутнє. Україна в майбутньому, на мою думку, має стати дуже розвиненою країною, у якій будуть найкращі можливості для будь- якої людини.
Я багато думала над тим, що зроблю, коли закінчиться війна в моїй країні. По-перше, я зателефоную татові й скажу: "Я тебе дуже люблю і чекаю на тебе вдома. Будь ласка, повертайся швидше! Ти мій герой!"
По-друге, напишу друзям, що в Україні безпечно і ми знову можемо бути всі разом, бо нарешті настав довгоочікуваний мир. Я ніколи не забуду, якою ціною ми перемогли.
Ми завжди пам’ятатимемо захисників та захисниць, які віддали за Україну своє життя, щоб ми й наступні покоління жили в мирі, відбудовуючи свою Україну мрії. Слава Україні! Героям Слава!