Соболевська Софія, 11-в клас, СШ № 54 м. Львова

Вчитель, що надихнув на написання — Кузик Зоряна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Світанок 24 лютого 2022 року … Вибух, згодом інший і ще гучніший... Війна, війна – чутно звідусіль. Страх, розпач, паніка, якась безвихідь – в голові усе переплелось. Що робити? Іти до школи? Бігти в укриття? Але куди бігти ще в цей день не знав ніхто. Ось так і розпочався мій шлях.

Цей шлях триває досі, і як би страшно це не звучало, але я навчилась жити та справлятись зі своїми емоціями. З часом страх змінився на злість, в діях при сигналі «Повітряна тривога» з’явилась злагодженість і розважливість. Залишились питання на які чіткої відповіді не можу знайти: Чому? За що? Коли закінчиться? І навіть зайвий раз вимовляти слово «війна» не хочеться. Скільки болю, страждань вона принесла сім’ям, родинам, державі.

Щоразу, коли чуєш як містом йде похоронна церемонія і звучить пісня «Гей, пливе кача…», а люди на колінах зустрічають нового героя, який відійшов у вічність, то мурахи йдуть тілом, а по обличчі течуть сльози.

Щоразу коли о 9.00 хвилиною мовчання віддаєш шану тим, хто загинув і цим засвідчуєш національну єдність, що ми будемо пам’ятати, якою ціною виборюється перемога, ком підходить до горла, а очі наповнюються слізьми.

Щоразу, коли переглядаєш статистику загиблих, вчитуєшся зі страхом у прізвища та думаєш чи не має серед них рідні, близьких, сусудів, знайомих, вдивляєшся в обличчя тих, хто віддав життя за мене, мою безпеку і бачиш там стільки мужності, краси, сили, молодості, що хочеться кричати від безсилля, адже

гине цвіт нації, гинуть найкращі, і водночас завмирає цілий світ для їхніх сімей. Я навіть уявити не можу, що вони відчувають, як живуть далі.

Страх продовжує і надалі сковувати тіло під час вибухів, під час влучань у лікарні, школи, садки, будинки, торгові центри і від цього робиться боляче десь у середині, навіть не розумію, що болить, напевне, це душа так болить.

Мій шлях різний, але не нарікаю, ходжу в школу, роблю уроки, плету сітки і думаю, а як там діти у Сумах, Чернігові, Харкові та інших містах, розумію, що в них умови набагато гірші, ніж у мене, що їм важче, але ніхто не здається, всі в очікуванні перемоги і миру.

Згадались слова Ліни Костенко:

«І виростають покоління

Котрі не чули тишини.

О, найстрашніше з літочислень –

війна війною до війни!»

Ці слова такі пронизливі, уявляється ця тишина, де не чути вибухів, не чути повітряної тривоги, не чути звуків генераторів.

Тисяча днів війни, тисяча днів боротьби… Чи це довго? Для мене це вічність, де чомусь не згадується те, що було до війни, а зосереджуєшся на тому, що є зараз і мрієш про те, що буде в майбутньому. Бо чітко розумієш, що все має початок, і все має кінець. Війна закінчиться, а пам’ятатимемо завжди, ніколи не забудемо та ніколи не пробачимо: смерті наших героїв і героїнь, скалічених душевно й фізично воїнів, знищених міст і сіл, страждання матерів і дружин, плач дітей, недоспані ночі…

Так хочеться щось змінити, чимось допомогти, щоб швидше все закінчилось, так хочеться, щоб усі люди розуміли важливість спільних дій, важливість усіх донатів від малих і до великих, важливість мови, кордонів, національного духу. В усіх має бути розуміння, що в єдності наша сила, а отже, перемоги і такий омріяний мир.