Порало Наталія Дмитрівна, учителька української мови і літератури Українського фізико-математичного ліцею Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Бумер — так на молодіжному сленгу позначається мій вік. 67 років . Час від часу переглядаю фільм свого життя. 

Одні кадри стерлися і зникли назавжди, інші виглядають тьмяними. Є ті, пам'ять до яких весь час повертається. Вони яскраві, живі, радісні. Серед них — перший у моєму житті вчительський Перший дзвоник.

Проте є кадри, які хотіла б викреслити, не згадувати...не можу...

24 лютого 2022 року. Прокинулася, як завжди, за декілька хвилин до дзвінка будильника. Попереду буденні вранішні турботи. Ось ще одна ніч минула. За декілька днів до цього був день народження. СМС від друга ...вітає. Пише: «Русня неначебто заспокоїлася». Посміхнулася. Ну чому тільки про війну й чую останніми тижнями? Яка війна? З ким? Просто політичний психоз, і не більше. Вихована агітками радянського інтернаціоналізму, не могла й допустити думки, що вона все-таки почнеться. Тому й спала спокійно. Традиційно ввімкнула ноут, зайшла на свою сторінку Фейсбуку, переглянула декілька повідомлень… Раптом...Бомблять Гостомель…..Війна….

Чи злякалася? Ні. Не повірила. Вскочила в маршрутку. Навколо злякані, заплакані люди. Як у старому радянському фільмі. А я сторонній глядач. На роботі батьки розбирають дітей, адміністрація ліцею про щось перешіптується, а я все ще не можу повірити.

А потім одна за одною тривожні новини. Буча, Ірпінь…. Евакуація...Чи встигла виїхати моя колежанка? Телефон не відповідає. 

Пройшло більше місяця. Неспокійного, бентежного, нервозного…. Подих війни відчувався скрізь: у багаточасовій канонаді, у невтішних повідомленннях з лінії фронту. Вона, ця лінія, була майже поруч. 

З мого під'їзду багатоповерхового будинку залишилася жменька людей. Пороз’їжджалися...

Правда, і мені сусід пропонував їхати з його дружиною і дітьми в Польщу. Відмовилася. До кого поїду, що робитиму, на кого залишу свою дев'яносторічну маму, що жила на Полтавщині? Розуміла, що не зможу поїхати, якщо щось трапиться, але ж декілька разів на день телефонували одна одній, підтримували. 

Однієї ночі прокинулася від поштовху. Кімната освітилася. Щось прогуркотіло.

Дзвінок від сусіда: «Негайно в коридор! Наш будинок обстріляли». Сиділа в коридорі. Молилася.

Господи, помилуй! Господи, захисти! Захистив мене і весь наш під'їзд, а ось інші чотири постраждали: розтрощені вікна, балкони з першого по восьмий поверхи. Один двохсотий: порізало склом.

А потім наші ЗСУ погнали ворога. 

Колись, читаючи новини про мешканців Ізраїлю, думала: «Як можна жити в постійній небезпеці?» Тепер знаю, можна. І не виживати, а жити. Попри повітряну тривогу, проводити уроки у сховищах, незважаючи на безсонні ночі через ворожі БПЛА, з посмішкою зустрічати вранці учнів. Жити, сподіватися, вірити, що перемога однозначно буде, адже ми — великий незламний народ!