Марія Золотухіна, 11 клас

Комунальний заклад Харківський ліцей №58 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Вельбой Олена Анатоліївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

У добу, коли вуличні ліхтарі дорожчі за зорі, а сирена замінила дітям колискову, моя історія не унікальна. Я, як і тисячі інших, покинула свій дім, а потім виїхала за кордон. Там я стикалася зі звичайними проблемами біженців з будь-якого куточка світу: мовний бар'єр, ізольованість та смуток.

Війна спотворила моє сприйняття багатьох речей: мені складніше довіряти людям, я більше не люблю феєрверків та грози, але найдивнішим для мене стало небо. Воно змінилося назавжди. 

До війни ми щовихідних їздили на дачу за місто. Там батько показував мені зорі, розказував про сузір’я, проте в місті їх ніколи не було видно. Зорі занадто тьмяні, щоб боротися зі світлом вивісок, ліхтарів та машин. Був, напевно, третій або четвертий день повномасштабного вторгнення. Я зі своєю родиною виходила з підвалу, у якому ми просиділи декілька годин. Було близько  десятої години вечора, і на вулиці  зовсім темно, бо жодне вікно у будинках навколо не світилося. Той вечір був на диво спокійний. Де-не-де падали поодинокі сніжинки. Піднявши голову догори, я більше не відчувала ані втоми, ані страху. У небі, злегка перекритому хмарами, було видно зірки та сузір’я, світилися далекі планети. Здавалося,  усе навколо завмерло, лише сніг повільно вкривав асфальт. Він ближчав та переливався у слабкому світлі місяця. Вулиця виглядала так, наче люди там ніколи й не жили. Її могильний спокій налякав мене. А якщо саме так виглядає майбутнє — безлюдно і спустошено? Але, як і усе інше, ця думка минула. І моя голова була зайнята терміновими справами. 

Пройшло вже майже 3 роки, але я все ще не можу дивитися в небо так, як це робила раніше. Де б я не знаходилась, щоразу воно повертає мене на ту вулицю. 

Ще маленькою я прочитала, що після пожежі ліс відростає, стає сильнішим та різноманітнішим. Ось і вірю, що з поглинаючого полум’я війни “проросте” нова генерація українців. Зі сплячого донині насіння виросте покоління культурних діячів, письменників, режисерів.  І навіть якщо “Мрія”, зроблена з металу, вже ніколи не полетить до зірок, мрії про мирне небо та вільну країну здійсняться.