Шинкаренко Олександр, 8 клас, Коцюбинський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шляхова Тетяна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Війна ніколи не змінюється. Римляни розв’язали війну, щоб отримати рабів та багатство. Іспанці  зробили імперію, бажаючи отримати золото та землю. Але війна ніколи не змінюється. Й в ХХІ столітті  війна знову огорнула світ, але цього разу війна перетнула всі межі людяності.

Це було 24 лютого. Я прокинувся вранці з думкою про те як пройде черговий день в школі, але за мить я був приголомшений новиною про те, що почалась війна.

Через декілька хвилин я зі своєю сім’єю відправилися до села до бабусі з дідусем. По прибутті до села, ми розставили свої речі та тієї ж ночі я вперше побачив осліплююче зарево серед неба, після якого лунали гучні вибухи, які продовжувались всі ці дні. Під час таких обстрілів я та вся моя сім’я ховалися в погребі серед банок та консервів.

Наступний день був такий же, але уночі того дня зникло світло, якого не було й наступні місяці, за яким зникли й вода та газ. Було неприємно і негігієнічно.

Кінець лютого – це найхолодніша пора року й цей рік не став винятком. Ситуація загострювалась разом з погодою. Люті морози та завірюхи охопили ці краї, це був найскладніший період окупації. Їжу готували на зробленій батьком та дідусем печі на вулиці. Будинок та піч опалювалися за допомогою дрів, які були заготовлені ще влітку.

Взимку на полях їжі не було, ми харчувалися тим, що було заготовлено у погребі працею дідуся та бабусі та їжею, яку надсилали в село як гуманітарну допомогу.

Одного дня, у двері постукали, це були російські солдати. Двоє зайшло до будинку та обшукали його. На щастя, вони нічого не забрали окрім телефонів усіх мешканців села, які потім розбили об бетонні стовпи на вулиці та попросили пов’язати білі стрічки на руку. Після цього зв’язку не було, якби не мій старий телефон якого вони не знайшли. Саме через нього ми отримували новини з рідного селища.

Весна як затишшя після бурі. Разом з відлигою снігу на подвір’ї прийшов промінь тепла та надії на швидке звільнення.

Після приходу весни, жити стало хоч і не на багато, але спокійніше. Обстріли були не кожної хвилини, звуки пострілів стихали, лише гвинтокрили літали над лісом. Деякі я на власні очі бачив як збивали.

Квітень приніс ще більшу надію у завтрашній день. Уже майже не було чути вибухів та пострілів. Життя налагоджувалось.

Почали їздити, хоч рідко автівки, ходили люди, приїжджали вантажівки з гуманітарною допомогою. У повітрі віяло запахом перемоги, вона себе довго не змусила чекати. Вже 7 квітня селищем проїхалась автівка з синьо-жовтими прапором, разом із нею до нас дійшла звістка про те, що відтепер ми вільні. І вже через декілька днів разом із затвердженням на виїзд я зі своєю сім’єю виїхали з села.

Дорогою додому я дізнався багато того, про що не хотів би знати ще багато років, про звірства, які чинилися навколо мене. Але врешті-решт я знову опинився вдома, якого не бачив лише півтора місяця, але відчувалося як декілька років.

Цією розповіддю я хотів би поділитися історією із свого життя та нагадати всім як важливо цінувати те що в тебе є. Треба змінюватися, удосконалюватись, ставати кращою версією себе, адже під час війни ми або змінимося, або загинемо, бо війна завжди потребує жертв.

Адже війна… війна не змінюється.