Коли перестали стріляти - це було щастя для Ганни Михайлівни і всіх жителів Рубіжного. Однак забути пережите неможливо, адже серед городян були і поранені, і загиблі.

Війна - це жах, біль, страх, це ненормально. Я навіть не знаю, як це назвати. Був шок, коли все сталося. Моя внучка навіть писала листа Господу Богу, що їй страшно, що вона не хоче з бабусею сидіти в підвалі, що хоче жити в мирній, щасливій Україні.

Я не дуже пам'ятаю, як все починалося. Все якось було незрозуміло. Я була вдома. Тут стрілянина була, вибухи... Як таких дій я не бачила, але чути було. Були ці вибухи кожну хвилину, і ніхто не знав, куди потрапить і де це буде наступного разу.

З рідними та близькими говорили про те, що страшно, що сиділи в підвалі. На ніч було все приготовлено: і продукти, і вода, і чим прикритися. Були бойові дії і навіть якісь цікаві моменти (чесно кажучи, я не знаю, що це було, потім ні в кого було запитати), якісь літаючі предмети, що світяться й рухаються в повітрі без звуку. Хтось говорив, що це фосфорні бомби.

Сусіда мого поранили - снаряд поруч розірвався і осколки потрапили в ногу, в лікарні він лежав. У районі вокзалу були бойові дії, там навіть пам'ятник встановили, тому що були загиблі.

Коли раптом перестали стріляти, я дуже довго не могла звикнути спати ночами, тому що до цього всі обстріли вночі в основному були. Коли вже це перестало бути щоденним, я ще дуже довгий час не могла звикнути до того, що тихо. Нерви... напруга була. І коли воно пішло, це було щастя.

Але іноді буває, що чуємо далекі вибухи, звуки. Тут недалеко, за Лисичанськом, проходить лінія розмежування. Звичайно, кожен раз лякаюся... хто його знає, що буде далі.