До війни я жив у маленькому квітучому містечку Авдіївці, що розвивалося. Але одного разу все змінилося, коли над будинком, на якому я ремонтував дах, пролетіли вертольоти й літаки, почався обстріл. Усі ховалися та плакали.
Найбільше мені запам’яталася смерть колег і друзів. Транспорт у ті дні ходив рідко, і люди добиралися на роботу пішки, часто потрапляючи під обстріл. Під час такого обстрілу міста мого друга вбило осколком. Ми після нічної зміни прийшли додому о 9 годині ранку, а о 9:15 я дізнався, що його немає. Ми часто бачили, як вибухають будинки й машини.
На той час доступ до води в нас був відсутній абсолютно. У нас вода йшла через Донецьку фільтрувальну станцію, і часто в неї влучали снаряди й вибухали. Із продуктами були перебої. У приватному секторі простіше, у людей там підвали є та льохи. А в місті складніше, тому що магазини були зачинені. Банкомати не працювали, тому ми їздили в інше місто, Покровськ. Там отримували зарплату, купували якісь засоби першої необхідності.
Зрештою я переїхав у Дніпро, але не через війну, а з особистих причин. За ці два роки, що я не перебуваю в Авдіївці, вже відвик від вибухів. Проте на Новий рік [через шум феєрверків] ще страшнувато, на підсвідомості десь щось залишилося.
.png "Імена")
