Алборова Поліна, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №17 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чопікян Анжеліна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що може бути страшнішим за війну? В історії циклічно простежується ланцюжок конфліктів із різних причин, що варіюються від боротьби за певну релігійну ідеологію до територіальних питань. Вивчаючи це на шкільних уроках історії, я не могла й думки припуститися, що мій народ із цим зіткнеться знову. Загальне передчуття кошмару витало в повітрі й неодмінно торкалося мене. Закрадалися сумніви, що у світі не все так просто, як здається. Проте мого досвіду та віку не вистачало для того, щоб навіть припустити можливість війни.

Світ усе ще здавався справедливим, щирим і чесним, щось незрозуміле викликало в моїй душі тривогу.

Двадцять четверте лютого - дата, що в'їлася в моє серце і мозок і залишиться там назавжди. Я чітко пам'ятаю події того дня. Усе ще перебуваючи в напівдрімоті, різке пробудження о четвертій ранку від неясних звуків я пояснила для себе досить дивно: виникла думка, що хтось кидає каміння в гаражі, що знаходилися під вікнами.

Підсвідомо вже розуміла, що ситуація набуває неймовірно жахливих обертів, і в моїй голові промайнув здогад. На превеликий жаль, він справдився.

Я думала, що знаходжусь у страшному сні й усе незабаром має завершитись. Спочатку й не вірилося, що все це наяву. Ми з сім'єю провели дев'ять найжахливіших днів у нашому житті, перебуваючи в одному з найбільш обстрілюваних прикордонних міст — у Харкові. Потім вирішили виїхати в безпечніше місце. Насправді навіть припускати варіант тимчасового, але переїзду, не знаючи, що буде з рідним і улюбленим містом, коли його залишиш, — жахливо.

Головою розумієш, що так буде правильно, потрібно обов'язково зберегти своє життя. А серце кличе на рідну землю, кидати хату зовсім не хочеться.

Ось так, із тягарем на душі та з речами першої необхідності, ми поїхали з Харкова в повній невпевненості, чи повернемось туди знову. Оселилися в Полтаві, що була відносно безпечною на той час. Я розуміла, що так правильно, адже головна цінність для людини — її життя, але як можна повноцінно існувати, коли ти подумки щомиті повертаєшся до рідної оселі?

Для мене, одинадцятирічної, здавався дивним той факт, що певні особистості (такі, як путін), незважаючи на багаторічну криваву історію і, здається, засвоєння багатьох помилок, піддаються спокусі й розв'язують нові війни. Світ здавався настільки несправедливим, що не вистачало сил думати про це.

Що вже казати, якщо навіть батьки, що для мене були «відповіддю» на всі запитання, не могли нічого пояснити?

З коротких оповідань сторонніх осіб я знала, що в березні, через місяць після початку війни, Харків обстрілювали занадто сильно. Серце обливалося кров'ю при одній лише думці про те, що рідне місто, як і вся Україна, стало жертвою амбіцій. Я вже й не згадаю, як минули кілька місяців у Полтаві. Кажуть, з усім можна впоратися в житті, але, як на мене, це не стосується вимушеного переїзду. До рідного дому тягне завжди, незалежно від того, де ти перебуваєш. Хоча Полтава й не так далеко знаходиться від Харкова, розлука обтяжувала моє і без того безрадісне життя.

Мені боляче за українців, які були змушені тікати за кордон. Стільки людей утратили сім'ї, свійських тварин, друзів, будинки — усе, що колись було дорогим! 

Через три місяці з початку війни дійшла звістка, що моя школа зазнала бомбового удару. Для мене така новина була наче розколом, адже школа — одне з того, що пов'язувало мене з приємним минулим. Залишалося лише сподіватися на світле майбутнє.

Ми все-таки повернулися до рідного Харкова. Причина полягала в тому, що вічно втікати не вдасться. За ці півтора року Харків обстрілювали з різним ступенем інтенсивності, періодично шквал ракет затихав, періодично відновлювався.

Але я харків'янка за духом; з народження беззаперечно люблю рідний дім, Харків, Україну. Ворог не досягне своєї мети й не вижене нас із власної землі!