Мокрецова Каріна, 11 клас, Херсонська спеціалізована школа I-III ступенів №24 з поглибленим вивченням математики, фізики та англійської мови

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бережна Наталія Георгіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четвертого лютого,

Коли на порозі весна,

Київ бомбили, нам сповістили,

Що почалася війна.

Орди рашистських злочинців

На наші землі прийшли,

В міста і села, в мирні оселі

Розруху і смерть принесли.

24 лютого 2022 року – пекельний ранок, коли ми всі одночасно прокинулися свідками початку війни. Як сьогодні памʼятаю: мені щойно виповнилося чотирнадцять років, я – учениця восьмого класу. Був четвер і першим уроком мала б бути фізика… Але о шостій  годині ранку нам зателефонувала бабуся і сказала, що почалася війна. Війна – таке страшне слово, яке раніше я зустрічала лише в книжках і кіно.

Я памʼятаю вираз обличчя мами. Вона запитала у бабусі: « А що ж тепер робити?» І бабуся, яка завжди мала відповідь на будь-яке питання, сумно відповіла: «Їдьте швидко до нас».

Звичайно, що ми, як і всі, до останнього сподівалися, що це не так, що зараз щось зміниться. Всі читали новини, чекали дива. З цієї причини ми цю ніч провели вдома. Збирали речі, готували документи, спали в одязі і чули, як над нами пролітали винищувачі. І в цей час ми вже з вікон бачили страшне чорне полумʼя – то горів наш Херсонський аеропорт в Чорнобаївці.

Наступного дня ми з мамою і нашою девʼятирічною кішкою поїхали за сімнадцять кілометрів від міста, до бабусі в село. Приїхали і відразу в підвал.

А що таке підвал? Підвал – це те місце, де зберігається, зроблена з душею, бабусина консервація, городина. І хто б міг подумати, що ми, українці, в 21 сторіччі будемо використовувати підвал не за його основним призначенням… І в цьому підвалі, розміром 2 на 2, по сусідству з овочами та фруктами, мої рідні – шестеро дорослих, моя пʼятирічна сестра і кішка, ми переховувалися.

Я той період ніколи не забуду: березень, декілька раз сніжок сипав, ми в зимовому одязі і взутті спимо під землею, а над нами війна…

1 березня 2022 року російські окупаційні війська на бронетехніці прорвалися до мого міста. Херсон перебував в окупації 8 місяців і 10 днів. І коли моя родина просиділа місяць під окупацією в підвалі, без світла, без води, без звʼязку – було прийнято рішення виїжджати. Скажу чесно,  я дуже боялася і не хотіла залишати підвал і їхати у невідомість.

Далі були довгі години черг, очікувань, проходження окупаційних ворожих блокпостів, ворожої техніки навкруги і страх… чи доїдемо, і що нас чекає попереду.

І ось нарешті на черговому посту ми почули «Добрий день, українські Роксолани, куди прямуєте?» В мене бракне слів, щоб описати всі наші емоції і сльози радості. Ми віддавали нашим хлопцям ліхтарики, печиво, воду, а вони нам посміхалися і бажали скорішого повернення. Потім були Одеса – Молдова – Румунія – Угорщина – Словакія  – Польща. За цей час багато чого змінилося, змінилися і ми, подорослішали. Але незмінним залишається моє бажання: закінчити мою школу в моєму місті Херсоні. Зараз я вже в одинадцятому класі, навчаюсь онлайн і паралельно ще вчуся в Польщі. Вже встигла закінчити польську школу, отримала свідоцтво з відзнакою. Вступила до ліцею і вже навчаюся другий рік в ньому.

Рішення про навчання в двох школах було прийнято відразу. По-перше, моя соціалізація, а, по-друге, це гарний досвід і можливість опанувати ще одну мову.

Скажу відверто, іноді важко, вдвічі більше завдань, більше навантаження. Але ми ж українці! У нас на генетичному рівні закладено не зупинятися ні перед чим! Тому і я не зупиняюсь. По можливості, приймаю участь в шкільних конкурсах, відвідую українські заходи, нагадую одногрупникам про свою країну.

Я мрію повернутися додому. Але зараз моє місто Херсон – це місто-привід, місто деревʼяних вікон і порожніх  вулиць.

Моє місто обстрілюють 24 на 7, про моє місто майже не говорять в новинах. Саме тому я зараз не можу повернутися додому. Вже 1000 днів я не бачу своїх рідних, не бачу,  як цвітуть херсонські каштани під моїм вікном. Не зустрічаю захід сонця в наших плавнях. Не куштую найсмачніших херсонських кавунів. Не гуляю таким рідним і знайомим шкільним подвірʼям. І вже третю осінь поспіль на моєму письмовому столі й досі лежать підручники за восьмий клас…

Та попри все, моє місто живе і показує усьому світу силу українського духу і спротиву; показує унікальність сусідства смерті і життя; показує надлюдські випробування окупацією, звільненням, затопленням і постійними обстрілами весь цей час.

Я безмежно буду вдячна нашим титанам ЗСУ за можливість жити і навчатися далі, моїм батькам, які, хоч і були розгублені, але знайшли сили йти далі заради мене, моїм дідусеві й бабусі, що, не дивлячись на те, що вони і зараз продовжують виживати в прифронтовому місті, моляться за нас, радіють моїм досягненням і навіть встигають писати вірші.  

Саме вірш моєї бабусі я взяла на початку моєї розповіді. І, звичайно, я вдячна собі, що з гордістю продовжую нести свою ідентичність і йти своїм шляхом.