Варуша Анастасія, ВСП «Фаховий коледж транспорту та комп’ютерних технологій Національного університету «Чернігівська політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ющенко Валентина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У мами було нічне чергування в Чернігівському військовому шпиталі того страшного 23 лютого, і наступного дня вона не прийшла додому. Ми лишилися самі, у підвалі нашого будинку, без зв’язку, без новин і з відчуттям, що світ навколо зруйнувався. Кожен звук зовні ставав для нас загрозою, і тривога поглинала кожну думку.

Ми не знали, що відбувається, чи в безпеці мама.

Війна в нашу сім’ю прийшла несподівано й перевернула спокійне, розмірене життя з ніг на голову. Усі звичні плани, мрії та надії були зруйновані в одну мить. Тепер кожен день був боротьбою за виживання, за надію, за можливість знову почути мамин голос. Без мами, без зв’язку,  без світла, газу й тепла, їжа також закінчувалася.

Вибухи, сирени, й повна невідомість. Тато вивіз мене з бабусею у село, де народилася моя мама, а сам добровольцем пішов захищати країну, як і наша матуся.

За ці 1000 днів війни я виросла, стала сильнішою і зовсім дорослою. Але разом із цим я зрозуміла, що дорослішання має свою ціну — ту, яку ніхто не бажав би платити. Страх і хвилювання не покидали мене ні на хвилину. Кожен день починався й закінчувався думкою про батьків — чи в безпеці мама, чи тато повернеться додому? Ми жили у постійному очікуванні новин, але часто зв’язок був відсутній, і невідомість з’їдала зсередини. Моя бабуся, хоча й була поруч, теж постійно хвилювалася. Вона намагалася заспокоїти мене, але її тривожні очі видавали весь страх, який вона відчувала.

Кожен звук сирени чи вибух за вікном підсилював ці відчуття. Ми молилися разом, сподіваючись, що наша родина знову буде разом.

Моя мама рятує життя наших захисників на передовій. Її робота — це постійна небезпека і виклики, але вона залишається сильною заради інших. І ця мамина сила надихала мене. Попри страх і хвилювання, я зрозуміла, що повинна триматися, що мій обов’язок — підтримувати тих, хто поруч, так само, як мама підтримує своїх пацієнтів.

Війна змінила нас обох: маму, яка рятує життя, і мене, яка вчиться бути сильною без її постійної присутності поруч.

Я справді пишаюся своєю мамою. Вона присвятила своє життя рятуванню інших. На щастя, уже пів року, як вона повернулася з передової під час ротації і тепер працює у Чернігівському військовому шпиталі. Її присутність вдома повернула відчуття затишку, якого нам так не вистачало в цей воєнний період. Попри всі труднощі, ми завжди знаходимо час для простих радощів — поговорити, посміятися, побути разом.

Це справжній подарунок долі, коротка перерва від війни, неначе ковток свіжого повітря.

Мама працює в реанімаційному відділенні шпиталю, де щодня стикається з надзвичайно важкими випадками — бійцями без кінцівок, без очей, які пройшли через пекло боїв. Вона часто розповідає, як її серце стискається від болю, коли вона бачить тих, хто віддав своє здоров’я заради спільної перемоги. Я знаю, що мама — неймовірно сильна, але водночас кожна історія цих героїв залишається з нею.

Її робота вимагає неймовірної сили духу, і хоча вона завжди спокійна й урівноважена, я відчуваю, що глибоко всередині їй важко дивитися на ці страждання.

Одного разу, у День захисників та захисниць України, із нашим куратором та одногрупниками я прийшла до шпиталю підтримати поранених й пригостити смаколиками. Це було важко — бачити обличчя тих, хто пожертвував своїм здоров'ям заради нашої свободи. Спілкуючись із ними, я не могла стримати сліз.

Ці люди — справжні герої, і вони продовжують боротися, навіть коли їм важко піднятися чи зробити наступний крок.

Безпомічні сильні чоловіки зверталися до нас із простими проханнями: знайти рідних, написати листа побратимам, почитати книгу. Кожне таке прохання відкривало перед нами світ, де війна триває не лише на полі бою, а й у шпиталі, де кожен день — це боротьба за життя та відновлення. Це надихає мене допомагати далі. Щодня після пар ми йдемо до шпиталю з метою лікувати душі наших героїв. Кожна посмішка чи слово вдячності нагадує про те, що навіть найменша підтримка має значення.

Моя мама лікує тіла, а ми — душі, і це разом творить справжні дива.

Разом, у своїх різних ролях, ми допомагаємо нашим героям відновитися й продовжувати боротися за мир і свободу.