Шкітко Ярослава, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Городищенський фаховий коледж Уманського національного університету садівництва"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Петренко Оксана Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

2022 рік, двадцять четверте лютого, четвер. Я прокидаюсь близько дев’ятої години ранку, бо до цього захворіла і не мала йти до школи. Як завжди, прокинувшись,  беру до рук телефон, навіть не очікуючи, що побачу в ньому. Але там багато повідомлень.

В першу чергу вирішила подивитись від подруги, де вона каже мені: «Ясь, це жахіття, почалась війна. Пробудилась від вибухів, вони були недалеко».

Я дуже здивувалась, бо яка війна, двадцять перше століття на вулиці. Зайшла до групи класу, побачила повідомлення від вчительки: «Сьогодні ніхто не йде до школи через те, що коїться в країні». Тому нам говорять, що наступного тижня в нас канікули, а потім дистанційне. Але ніхто не знав одного:  двадцять третє лютого -  останній день в нашій  школі.

Не зважаючи на місце мого проживання, на початку було тихо. Звісно, літали наші літаки, які охороняли нас, але навесні цього ж року, в квітні, було зовсім не спокійно. Ворог підійшов до міста Велика Новосілка, яке на відстані сорока чотирьох кілометрів, тобто, зовсім близько.

Через це наше містечко вважалось у прифронтовій зоні. Багато людей виїхало, бо військові говорили, що так буде краще.

Моя сім’я теж думала над цим, але все ж таки вирішили залишитись. Було гучно, обстріли, страх в душі. Хотілось поїхати кудись якнайдалі, щоб не чути всього цього.

Літо, двадцять другого року. Ніби  звичайне літо. Багато нових знайомств, що втішало мене якось, нагадуючи життя без війни, час, коли я безтурботно їздила до таборів.

Була невелика компанія підлітків, які раділи життю, тільки війна не давала жити спокійно…

Вечір, чотирнадцяте липня. Я гуляла зі своєю найкращою подругою  недалеко від школи, на дитячому майданчику. Близько дев’ятої  вечора їй зателефонувала мама, ми хотіли відпроситися погуляти довше, але, на щастя, нам не дозволили і ми розійшлися по домівках. Готувалися до вечері.. В душі було геть не спокійно… Я вирішила по всій квартирі відчинити  вікна та двері на балкон. На вечерю був омлет. Беру до рук виделку та помідор, дивлюсь у вікно, бачу дуже яскраве жовто-помаранчеве світло і відразу свист.

Чую мамині слова «швидко до коридору». Тільки встала з місця, чую потужний вибух. Вскочивши до того коридору, ми сиділи налякані.

Тато пішов до моєї кімнати, щоб поглянути, куди прилетіло. Він думав, що в лікарню, але я відразу сказала, що це в школу, в мій корпус. Посидівши хвилин п'ятнадцять, батьки пішли на вулицю, щоб поглянути, куди влучила ракета, я продовжила сидіти у коридорі. Через  декілька хвилин заходить мама вся в сльозах, каже, що таки влучило в школу. Сильно прохаю її випустити мене  на вулицю,  йду до дороги, адже школа була на моїй вулиці.

Бачу на власні очі паніку людей, які повиходили з дому, щоб допомогти іншим, бачу,  як горить моя школа… Пішли мурашки по тілу, розпач, сльози… Зовсім не це я хотіла бачити  у свої чотирнадцять років.

Двадцять четверте серпня. Настав день Незалежності України. До свята ми вивчили танок, який записали на відео раніше, а вже потім поділилися ним у мережі. Ранок розпочався нормально, але після обіду почався масштабний обстріл мого району. Атакували село Чаплино, яке є вузловою залізничною станцією. Туди летіло дванадцять ракет, деякі збивали над моїм містечком. Влучило по приватному сектору,  прилетіло в пасажирський потяг. Той день був такий тяжкий, постійно щось літало. Шкода людей, які загинули, особливо дітей… невимовний сум…

Лінія фронту ставала все ближчою, школи немає, роботи теж. Врешті батьки прийняли рішення про переїзд в безпечне місце.

Це лише деякі моменти з мого життя. За два роки я багато чого побачила та пережила. Наразі живу надією, що скоро цьому жахіттю настане кінець.