Вольвач Поліна, 9 клас, Печерський ліцей № 75 м. Київа

Вчитель, що надихнув на написання есе - Онищук Людмила Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли зранку 24 лютого ми прокинулись від гучних звуків, а саме від вибухів у Києві,  мама прийняла телефонний дзвінок про те, що почалася війна, і чомусь не було  особливої паніки, плачу та відчаю, але у квартирі перебувала в повітрі постійна напруга, неметушливо збирали речі, дзвонили рідним... все чекали якоїсь інформації і дійсно не могли повірити, що розпочалась повномасштабна воєнна агресія росії проти України.

Речі, які збирали, нам особливо і не знадобилися, дорослі вирішили, що виїжджати з Києва не будемо, з необхідними речами спускались в укриття, яке було облаштоване тільки необхідним, і було розташоване поблизу нашого будинку( нам пощастило).

Коли лунало оповіщення про відбій тривоги, ми з родиною приходили додому перепочити, побути вдома, намагались відволіктися на буденні справи, трохи вчилися, навіть у таких умовах.

Пізніше вчителі, які теж були в різних місцях по всій Україні, почали проводити онлайн уроки, на які підключалися, щоб побачити однокласників "розкиданих по світу", поспілкуватися, отримати психологічну підтримку від вчителів. Тоді морально ставало трохи легше, бо відбої були недовгими, навіть вийти погуляти недалеко від дому було страшно та трохи лячно, людей у той час було дуже мало в місті, та й настрій для прогулянок був поганий.

Коли були відбої, а іноді і в укритті трохи заспокоювалася в'язанням гачком, невеличкі іграшки прикрашають зараз вдома полички і нагадують про перші дні війни.

У той період часу дуже не вистачало  спілкування з ровесниками, мені здається, що я більш замкнутою стала, тримаючи в собі страх, біль і нерозуміння війни…

Коли через рік після дистанційного навчання батьки прийняли рішення, що треба не боятися і продовжувати відвідувати школу, я вирішила повернутись і до гуртка народних танців. З дітьми та підтримкою педагогів будні стали менш сумними та гнітючими.

Найбільше запам'яталося, коли одного дня мама за 15 хвилин між тривогами встигла десь знайти і принести свіжу випічку, в той час у березні мало магазинів працювало, пекарні тільки відкривались, і ми в підвалі з чаєм смакували запашний завиванець з маком та солодкі пиріжки.

З того часу, мабуть, і почала цінувати усе - навіть найменші дрібнички сприймаю за радість.

Ніколи не думали ні наші батьки, ні рідні, що нам усім прийдеться в 21 столітті побачити війну, її наслідки, загибель ні в чому невинних мирних людей, смерті військових, понівечення та страту полонених, велику кількість жертв, закатованих та викрадених цивільних, зруйновані повністю міста та селища. Вже пройшло майже 1000 днів від початку війни, але ми продовжуємо жити та боротися, допомагати чим можемо фронту та військовим, приймаємо участь у різних зборах (кришечок, бляшанок, предметів першої необхідності та продуктів...), виступаємо у благодійних концертах та завжди намагаємося донатити.

Живемо далі з впевненістю в нашу Перемогу, постійно донатимо, все зробимо для відбудови нашої України, в якій я народилася і хочу жити й далі.