Інюхіна Марія, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 152 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Толкачова Світлана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вітаю! Я, Інюхіна Марія. Мені 14 років. Народилася і живу в місті Харкові. Мій найбільший страх – це страх війни. Чи могла я уявити, подумати, що в 21 столітті війна постукає в двері кожного українця, зруйнує моє щасливе і безтурботне дитинство. Ось уже 1000 днів триває запекла боротьба мого народу з російською агресією за свободу, незалежність і територіальний суверенітет.

1000 днів тривоги, болю, страждань, і такої великої віри та надії в перемогу.  

Ранок 24 лютого 2022 року я запам’ятаю на все життя. У цей день о 4 годині схвильована мама розбудила мене і сестричок і наказала збирати необхідні речі. Ми, діти, не розуміли що відбувається, що коється. Десь далеко чулися глухі вибухи. «Діти, розпочалася війна!» -- повідомила мама. Ми взяли рюкзаки, зачинили квартиру і швидко вийшли на вулицю. Біля будинку уже стояла велика юрба людей з тривожними валізами. Все гучніше і гучніше ставало чутно вибухи та гул літаків. Хтось із дорослих наказав сховатися у льосі, що знаходився поблизу нашого помешкання, але там було сиро і холодно, тому довго перебувати було складно і незручно  і нам доводилося знову повертатися до своєї квартири.

Кожен день місто потерпало від ракетних обстрілів. Найстрашніше було читати новини про кількість загиблих і поранених, про те, як з неймовірною жорстокістю і злістю ворог знищував лікарні, університети, дитячі садочки, цивільні будинки, пам’ятки архітектури мого рідного міста.

Перебувати в квартирі нам було дуже лячно і небезпечно, тому за декілька днів ми разом із сусідами почали облаштовувати підвальне приміщення нашого будинку. Кожен ніс сюди найнеобхідніше: ковдри, стільчики, матраци, ліхтарики, продукти харчування, воду, ліки, теплий одяг і взуття. Ми знаходилися в підвалі майже весь час, тому що місто постійно обстрілювалося ракетами, і піднімалися в квартиру лише приготувати їжу. Щоб потрапити до свого помешкання долали великий страх, бо у під’їзді нікого не було – люди або пороз’їжджалися або перебували, як і ми, в підвалі. Підіймаючись сходами, прислухалися до кожного звуку. Серце калатало, руки тремтіли, тряслися.

Довго в квартирі не доводилося бути, тому що темніло дуже рано і треба було дотримуватися світломаскування і знову повертатися у підвал, який був нашим прихистком, місцем де ми почували себе безпечніше.

Саме тут ми більше здружилися з сусідами, познайомилися з тими, кого раніше не знали. Спілкування об’єднало і підтримувало нас. Разом з іншими дітьми ми грали в настільні ігри, малювали крейдою на стінах, слухали життєві історії дорослих. Але трапилась біда. Наш прихисток залило – прорвалася водопровідна труба. Ми знову у квартирі, знову прислуховуємось до кожного звуку ззовні. Ніч. Почули гул, вибігли в коридор, лягли на підлогу. Звук сильнішає, літак, здається, летить майже над нами, бо будинок ходив ходуном.

Лежимо, тремтимо, читаємо молитви. Тільки це й заспокоювало. Згодом трубу відремонтували, і ми знову повернулися в наше укриття.

Через деякий час залишили місто і переїхали в село на дачу, де нам вдалося трохи відновитися від того жахіття, яке пережили. На природі ми залюбки займалися господарством, працювали в саду, на городі. Тут було для нас безпечно і комфортно, і тільки мама іноді виїжджала до Харкова, щоб переконатися, що все гаразд із квартирою. Минали дні, місяці, так минув рік і тільки в 2023 ми змогли повернутися до міста, до нашого помешкання.

Чи страшно було повертатися? Звісно, але завдяки нашим героїчним захисникам і захисницям, які обороняють Харків, ми можемо дистанційно навчатися, мама може працювати.

Місто живе, відновлюється і розквітає з новою силою. Я вірю, настане той день, коли  всі міста нашої країни, воскреснуть і зацвітуть ще краще, ніж раніше!