Галюлько Дарія, 10 клас, Самбірський ліцей імені Андрія Чайковського

Вчитель, що надихнув на написання — Писко Надія Павлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна розірвала серце України, яке кровоточить пекельним болем. Пригадую світанок четверга, лунали перші вибухи. Втрата, паніка, мій абсолютний шок. В голові були лише завчені рядки молитов, на очах сльози. Тоді все навколо здавалося нереальним, неможливим. Здавалося світом заволодів хаос. Я чітко розуміла, ніщо і ніколи не буде таким, як раніше. Зараз, ось уже два роки по тому, досі плачуть згорьовані матері, дружини, діти цілують портрети татів на цвинтарях. Плаче українська земля, спохмурніло небо, скраяне дронами. Плачуть святі, оплакують героїв, яких везуть, везуть під тужливе “Пливе кача…”.

Оплакую випускників і працівників Самбірського ліцею імені Андрія Чайковського і я. Їх на сьогодні - 14-ять. Дивлюся їм у вічі на портретах і запитую: “Як далі? Що далі?”. Мозок сковує страх. Відповіді нема? Невже вони віддали своє життя намарно?

-Ні.

Вони загинули за мене, мого молодшого брата, моїх друзів, за кожного українця знайомого їм, чи ні, за наше майбутнє. Усі ми стали єдиним фронтом. За ці 1000 днів повністю змінилася наша реальність. Перебудувалася буденність...

-Ні

Її насильно перебудували ті, хто не цінують нічого. Ті, хто хапаються за владу, матеріальність. Легко знівельовуючи життя сотень тисяч, долі мільйонів. Скільки ще нам це терпіти? Скільки ще цих страждань?

-Не знаю...

Під час війни я йду своїм шляхом.

Мала можливість виїхати за кордон. Але як без мене синьо-жовтий стяг над моєю домівкою? Як без мене ліцей? Як мій храм?

Як мої однокласники, учителі? Моя родина прийняла рішення - залишаємося “У нашім раї на землі”. І я стою під час хвилини мовчання - молюся. Молюся за душі усіх Новітніх героїв, воїнів УПА, козаків, Степана Бандеру, Богдана Хмельницького. Я маю за них молитися, я їх нащадок.

Я зрозуміла, що прокинувшись зранку, поглянувши сонцю у вічі, вітаю новий день. Кожен із нас, і я маємо пройти свій шлях, шлях у тисячу кроків. А скільки ще їх буде з кожним наступним подихом? Я вдихаю, ступаю у день, адже знаю, що кожну секунду хтось сплачує непосильну ціну за моє життя, за життя мільйонів українців. Що я можу зробити?

Відповідь є. Жити… Волонтерити, допомагати військовим, поширювати збори, підписувати петиції, підтримувати реабілітаційні центри. Жити. І поважати ті сім'ї, які відчули гірку втрату рідних, близьких. Жити. І підтримувати тих людей, які не встигли попрощатися зі своїми, а тепер навічно спокутують вину у своїх серцях. У нас всіх попереду ще довгий шлях – це шлях більший ніж 1000 днів… Важко під час війни зберегти любов, чуттєвість, віру. Але, якщо нам це вдасться, якщо з нами залишиться людяність - то я переконана, усі втрачені життя будуть виправдані.

Усі душі віднайдуть свій спокій. А коли зникнуть усі рамки, коли “межа” буде пройденою, усі ми оглянемось на тернистий шлях і низько та доземно схилимо голови перед нашими Героями.

Відповідь є. Жити…Дихати на повні груди і йти: з янголом на плечі, з молитвою на устах із вірою у Перемогу.