Зуб Галина, 11 клас, Чернігівський ліцей №22

Вчитель, що надихнув на написання — Рудник Любов Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Осінь 2024 року. Природа живе за своїми власними законами Всесвіту, на які людина не може впливати. Третя осінь жорстокої, кровопролитної війни.

Я ніколи не забуду ранок 24 лютого 2022 року, коли рашистські війська вторглися на територію України. Ми прокинулися від гучних вибухів. Ворог намагався оточити Чернігів та окупувати. Вівся танковий бій і підрозділи 1-ї окремої танкової бригади Збройних сил України на околиці міста зупинили колони броньованої техніки ворога. 37 днів блокадного життя в Чернігові були дуже важкими. Опір українців на Чернігівщині зламав усі плани ворога.

Було дуже страшно…Гули сирени, свистіли і вибухали снаряди та ракети. Обласний центр потерпав від щоденних обстрілів з артилерії, «крили» ракетами і мінометами, скидали авіабомби — рашисти застосовували практично все наявне в них ракетно-артилерійське озброєння. Російська авіація з початку березня 2022 року стала найбільшим страхом для багатьох місцевих мешканців.

Літак із бомбами фактично щоночі літав над містом. То був справжній нічний жах для всіх! 

Я дуже боялася авіабомби. Ми чули цей звук «Гуп!». Я розуміла, що це чиясь страшна смерть. Особливо жахливі були моменти, коли люди заживо згорали. Це був просто жах! Моя бабуся навчила мене колись у дитинстві молитві. І я її знала, і завжди читала, коли було страшно і потрібно було себе захистити. Молитва виявилася порятунком в ці страшні ночі бомбардувань, поки тривала облога міста. Наш будинок залишився неушкодженим, а всі жителі — живими.

Було чимало втрат: гинули люди, руйнувалися будинки, дитсадки, школи. Третього березня під час авіабомбардувань було зруйновано дві школи в районі Старої Подусівки. З міста неможливо було виїхати, міст через Десну був підірваний.

Люди ховалися у підвалах, укриттях, спали одягненими, а поруч —тривожна валіза. Наша сім’я майже місяць прожила в темному холодному та сирому підвалі. Електрики не було, користувалися ліхтариками та свічками.

Я ніколи не забуду важкий задушливий запах сирості та мишей, які знахабніли і вибігали зі щілин серед білого дня і безсоромно крали хліб.

Здавалося, що ми не в підвалі, а в труні, повітря не вистачало, не можна було вдихнути на повні груди. 

Хотілося вибратися з жахливого укриття і кричати на весь світ: «Ми живі!» Але нові вибухи і сирени не давали вийти на чисте повітря.

Діти в підвалі вже не жахалися мишей, не кричали і не плакали. Здавалося, що вони за короткий час стали старшими: слухалися дорослих і не капризували. Їжу готували надворі. Іноді вже готовий обід не встигали забрати до тривоги.

У місто завозили хліб, працювала міська пекарня.

Люди стояли в довгих чергах за продуктами. Це було дуже небезпечно, бо ворожа авіація бомбила по скупченню людей. 

Загинули люди в черзі за хлібом на вулиці Левка Лук’яненка, на Старій Подусівці. Деблокада міста припала на 2 квітня 2022 року. Ми дуже вдячні і пам’ятаємо тих, хто визволяв місто і Чернігівщину. Вічна слава Героям, які віддали своє життя за всіх українців.

19 серпня 2023 року, коли православні відзначали яблучний Спас, сталася нова трагедія. Над драмтеатром у центрі Чернігова вибухнув російський "Іскандер".  Внаслідок ракетної атаки загинули 7 людей, 214 отримали травми. Осколок від ракети влучив у серце 6-річної дівчини,яка з мамою була неподалік у парку. Родина приїхали з іншого міста до родичів на свято. 

Першого вересня дівчинка пішла б до першого класу. Але тепер вона ходить до Небесної школи, у якій Ангели-вчителі. Це була єдина дитина в родині.

Трагедія нагадала, що війна не закінчилася, а будь-коли може бути обстріл міста і розслаблятися ще дуже рано.

Війна не тільки принесла біль і страх, але й об’єднала людей. Друзі та сусіди, навіть ті, хто майже не спілкувалися, стали ближчими, підтримуючи одне одного у складні хвилини. Волонтери вирушали на передову з гуманітарною допомогою, лікарі працювали цілодобово, рятуючи поранених, а прості люди робили все можливе, щоб захистити свої домівки.

Понад 1000 днів триває війна. Прикордоння Чернігівщини, Сумщини, Харківщини потерпають від постійних обстрілів, бомбардувань. Люди змушені залишати свої будинки і виїжджати в чужі міста та села. Багатьом довелося розпочинати життя спочатку. Робота, школа, друзі -- все нове, незнайоме. І це — ще одна рана на серці.

Я ніколи не забуду страхи життя в підвалі, маминих сліз, загиблих на війні цивільних і героїв-воїнів, які полягли, захищаючи нас від підступного і лютого ворога.

Ми віримо, що переможемо в цій жорстокій війні. Ми помстимося ворогу за кожне втрачене життя, за кожну скалічену долю, за ненароджених дітей, за сиріт, які вже ніколи не побачать своїх батьків.

Я закінчу школу і думаю, що моя заповітна мрія здійсниться. А мрію я стати професійним реабілітологом.

У нашому місті я бачу молодих юнаків і дівчат з протезами рук та ніг. Хочу, щоб Герої не почували себе зайвими у світі здорових людей. Я мрію допомогти їм знайти сенс життя. 

Нещодавно у нашому місті відкрився реабілітаційний центр для військових. Я буду допомагати людям, які втратили здоров’я на війні.

З нетерпінням чекаю закінчення війни. Коли рідні, близькі люди будуть разом, військові повернуться додому до своїх родин. Ми будемо пам’ятати тих, хто загинув, захищаючи нас від російської орди. Боляче і незвично бачити дітей, які несуть букети квітів на могили своїх батьків, до портретів, встановлених у парку. Безмежне горе батьків, які хоронять своїх синів і дочок.

А осінь роздає своє золоте листя всім, хто чекає на Перемогу.