Галина, 11 клас, Чернігів

Вчитель, що надихнув на написання — Любов

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Осінь 2024 року. Природа живе за своїми власними законами Всесвіту, на які людина не може впливати. Третя осінь жорстокої, кровопролитної війни.

Я ніколи не забуду ранок 24 лютого 2022 року, коли рашистські війська вторглися на територію України. Ми прокинулися від гучних вибухів. Ворог намагався оточити Чернігів та окупувати. Вівся танковий бій і підрозділи 1-ї окремої танкової бригади Збройних сил України на околиці міста зупинили колони броньованої техніки ворога. 37 днів блокадного життя в Чернігові були дуже важкими. Опір українців на Чернігівщині зламав усі плани ворога.

Було дуже страшно… сирени, свистіли і вибухали снаряди та ракети. Обласний центр потерпав від щоденних обстрілів з артилерії, «крили» ракетами і мінометами, скидали авіабомби — рашисти застосовували практично все наявне в них ракетно-артилерійське озброєння. Російська авіація з початку березня 2022 року стала найбільшим страхом для багатьох місцевих мешканців.

Літак із бомбами фактично щоночі літав над містом. То був справжній нічний жах для всіх!

Я дуже боялася авіабомби. Ми чули цей звук «Гуп!». Я розуміла, що це чиясь страшна смерть. Особливо жахливі були моменти, коли люди заживо згорали. Це був просто жах! Моя бабуся навчила мене колись у дитинстві молитві. І я її знала, і завжди читала, коли було страшно і потрібно було себе захистити. Молитва виявилася порятунком в ці страшні ночі бомбардувань, поки тривала облога міста. Наш будинок залишився неушкодженим, а всі жителі — живими.

Було чимало втрат: гинули люди, руйнувалися будинки, дитсадки, школи. Третього березня під час авіабомбардувань було зруйновано дві школи в районі Старої Подусівки. З міста неможливо було виїхати, міст через Десну був підірваний.

Люди ховалися у підвалах, укриттях, спали одягненими, а поруч —тривожна валіза. Наша сім’я майже місяць прожила в темному холодному та сирому підвалі. Електрики не було, користувалися ліхтариками та свічками.

Я ніколи не забуду важкий задушливий запах сирості та мишей, які знахабніли і вибігали зі щілин серед білого дня і безсоромно крали хліб.

Здавалося, що ми не в підвалі, а в труні, повітря не вистачало, не можна було вдихнути на повні груди.

Хотілося вибратися з жахливого укриття і кричати на весь світ: «Ми живі!» Але нові вибухи і сирени не давали вийти на чисте повітря.

Діти в підвалі вже не жахалися мишей, не кричали і не плакали. Здавалося, що вони за короткий час стали старшими: слухалися дорослих і не капризували. Їжу готували надворі. Іноді вже готовий обід не встигали забрати до тривоги.

У місто завозили хліб, працювала міська пекарня.

Люди стояли в довгих чергах за продуктами. Це було дуже небезпечно, бо ворожа авіація бомбила по скупченню людей.

Загинули люди в черзі за хлібом на вулиці Левка Лук’яненка, на Старій Подусівці. Деблокада міста припала на 2 квітня 2022 року. Ми дуже вдячні і пам’ятаємо тих, хто визволяв місто і Чернігівщину. Вічна слава Героям, які віддали своє життя за всіх українців.

19 серпня 2023 року, коли православні відзначали яблучний Спас, сталася нова трагедія. Над драмтеатром у центрі Черніговавибухнув російський "Іскандер".Внаслідок ракетної атаки загинули 7 людей, 214 отримали травми. Осколок від ракети влучив у серце 6-річної дівчини,яка з мамою була неподалік у парку. Родина приїхали з іншого міста до родичів на свято.

Першого вересня дівчинка пішла б до першого класу. Але тепер вона ходить до Небесної школи, у якій Ангели-вчителі. Це була єдина дитина в родині.

Трагедія нагадала, що війна не закінчилася, а будь-коли може бути обстріл міста і розслаблятися ще дуже рано.

Війна не тільки принесла біль і страх, але й об’єднала людей. Друзі та сусіди, навіть ті, хто майже не спілкувалися, стали ближчими, підтримуючи одне одного у складні хвилини. Волонтери вирушали на передову з гуманітарною допомогою, лікарі працювали цілодобово, рятуючи поранених, а прості люди робили все можливе, щоб захистити свої домівки.

Понад 1000 днів триває війна. Прикордоння Чернігівщини, Сумщини, Харківщини потерпають від постійних обстрілів, бомбардувань. Люди змушені залишати свої будинки і виїжджати в чужі міста та села. Багатьом довелося розпочинати життя спочатку. Робота, школа, друзі -- все нове, незнайоме. І це — ще одна рана на серці.

Я ніколи не забуду страхи життя в підвалі, маминих сліз, загиблих на війні цивільних і героїв-воїнів, які полягли, захищаючи нас від підступного і лютого ворога.

Ми віримо, що переможемо в цій жорстокій війні. Ми помстимося ворогу за кожне втрачене життя, за кожну скалічену долю, за ненароджених дітей, за сиріт, які вже ніколи не побачать своїх батьків.

Я закінчу школу і думаю, що моя заповітна мрія здійсниться. А мрію я стати професійним реабілітологом.

У нашому місті я бачу молодих юнаків і дівчат з протезами рук та ніг. Хочу, щоб Герої не почували себе зайвими у світі здорових людей. Я мрію допомогти їм знайти сенс життя.

Нещодавно у нашому місті відкрився реабілітаційний центр для військових. Я буду допомагати людям, які втратили здоров’я на війні.

З нетерпінням чекаю закінчення війни. Коли рідні, близькі люди будуть разом, військові повернуться додому до своїх родин. Ми будемо пам’ятати тих, хто загинув, захищаючи нас від російської орди. Боляче і незвично бачити дітей, які несуть букети квітів на могили своїх батьків, до портретів, встановлених у парку. Безмежне горе батьків, які хоронять своїх синів і дочок.

А осінь роздає своє золоте листя всім, хто чекає на Перемогу.