Соломонова Поліна, 11 клас, Нетішинський академічний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гаврилюк Катерина Василівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Надворі стояла рання весна. Вона була наповнена свіжістю і коханням. Усе на землі пробуджувалося до нового життя. У повітрі відчувався духмяний запах рослин. Але разом із цим витала напруженість і відчай. І недарма…

Ховали хлопця — енергодарця…
Блищала глухо темная труна,
Нестерпно пахло морозяним духом,
І плач дівочий танув, як струна…

Йому у цей день виповнилося б дев’ятнадцять. Сотні юнаків і дівчат, усе місто йшло проводжати товариша в останню путь.

Руда земля розверзлась чорнорото: чекала мовчки на своє. Усі плакали, а мати на колінах у болоті обмацувала труну, сподівалася ще хоч раз побачити свою дитину. Вона рвала все, благаючи, щоб відкрили цю страшну домовину, яка назавжди забере сина від неї. Очі її пильно дивилися на солдата, який стояв поруч і нічим не міг зарадити материному горю. «Чи ж там він є?!» — ламаючи собі руки, стогнала жінка. Ніхто не міг пояснити, що трапилося і чому її кровинка лежить тут. Мати хапала руками труну, а молодий офіцер промовляв: «Не можна! Не дозволено!». Вони ж, оці солдати, такі ж, як він, відводять убік очі, нібито завинили перед нещасною матір’ю.

Нещодавно Сергій телефонував, сказав: “У мене все добре. Не переживайте, ми скоро відженемо ворога. Мамо, не хвилюйтеся, я обов’язково повернуся…” А мати обливалася слізьми, ніби відчувала, що востаннє чує сина.

Як зараз пам’ятаю цей біль моєї сусідки, яка і нині нікуди не хоче їхати, щоб не залишати сина на самоті.

21 століття — війна, яка застала нас зненацька в Запоріжжі. Тато, не роздумуючи, після похорону сусіда одягнувся й пішов у військкомат. Мама благала його не йти, бо не знала, що робити з дітьми й постійно плакала. Тато обійняв нас і прошепотів: “А хто, як не я”. Ці слова закарбувалися у моїй пам'яті й досі.

Жахливі ночі, гуркіт танків, автострад, сирени, плач дітей — усе я відчула після страшної навали.

Тата немає, сирени гудуть, мама, налякана, говорила, що все минеться. Три дні, страшні три дні, люди виходять, щоб зупинити російську навалу. Пам'ятаю, як мама кричала в слухавку: “Не йди, вже один пішов, ні слуху ні духу...” І довго плакала. Згодом я зрозуміла, що це вона говорила з дідусем. Розпач і біль роздирали її душу. Адже від тата не було кілька днів жодної звісточки.

Дідусь разом із багатьма енергодарцями три дні поспіль виходив на протест, щоб зупинити військову техніку окупантів. Ця навала не зважала ні на що.

Увечері 4 березня російські війська атакували наше місто. Вони на танках обстрілювали будинки і навіть Запорізьку АЕС. Люди не могли протистояти такій силі, і ми змушені були ховатися, хто як міг, а найбільше доводилося батькам. Мені здавалося спочатку, що це щось нереальне, але коли почула перші вибухи, обійняла братика і відчула себе дорослішою та усвідомила усю реальність. Від вибухів здригалося все місто. Уранці ми почули, що Енергодар захопили.

Місто, в якому ми жили, здається, закінчилося за одну ніч: зачинені магазини, школи, садочки, вулицями ходили тільки окупанти та їздили їхні танки; скрізь висіла ворожа символіка замість українських прапорів.

Спочатку ми залишалися в місті, бо покинути свою домівку всі боялися й вважали, що це продовжуватиметься недовго.

Кожен день приносив відчуття безвиході й страху, і мама вирішила виїхати з окупації. Дорога була важкою та небезпечною. Нам довелося проходити кілька ворожих блокпостів. А на виїзді з Василівки ми простояли сім днів. Це були найстрашніші дні у нашому житті. Орки перевіряли телефони, речі, випитували інформацію, а моїй мамі навіть погрожували зброєю, коли вона почала кричати: “Нелюди, що ви з нас хочете, чому ви прийшли в чужу країну? Нас визволяти не треба, ми живемо мирно і наша Батьківщина — Україна! Наведіть у себе лад, хай ваші люди не страждають...”. Це було справжнє випробування, але ми впоралися.

Коли прибули до підконтрольної Україні території, то опинилися в зовсім іншому світі. Нас зустріли волонтери, відвезли в тимчасовий прихисток на ночівлю і нагодували. Це було перше місце за довгий час, де ми відчули себе в безпеці.

Мої тисяча днів війни — це історія великих випробувань, втрат і перемог, болю й надій. Але попри все, я вірю, що повернуся у своє місто, яке звільнять наші герої.

Я вірю, що знову замайорить синьо-жовтий прапор над Енергодаром, і вся українська територія буде вільною.