На самому початку війни, коли російські війська взяли Ізюм і вийшли на той бік Дінця, почала до нашого міста діставати артилерія. Саме після такого обстрілу ми вирішили виїхати зі Слов’янська. Але вже повернулися.

Мабуть, найбільша трудність – це відсутність нормальної роботи. І, звісно, моральний стан, коли не розумієш, що робити.

До війни ми почали організовувати промислову пасіку, і вона на початку війни опинилася в окупації. А після того як моє село деокупували, я сюди повернувся, і ми зараз відновлюємо пасіку. Тепер уже трішки легше, хоча до лінії фронту - всього 20 кілометрів.  

Найстрашніше – це обстріли. Вони можуть статися де завгодно. Для українця кожен день може бути останнім у будь-якому місці. Немає особливого значення, де ти перебуваєш – у Львові, Дніпрі чи Києві.

Родина моя вкупі. Тільки от старша дочка виїхала, вона не в Україні. А взагалі сім'я моя в Слов'янську, ми всі разом. Молодшому сину десять років.

На мою думку, війна ще затягнеться, як мінімум, на рік-два. І на полі бою дуже важко хлопцям. Швидше за все, війна закінчиться з економічних причин.  Звісно, я вірю в нашу перемогу.

Мені дуже хочеться, щоб після війни наша країна розвивалася. Я сподіваюся, що стосновно нашої країни після перемоги складуть щось на зразок плану Маршалла, і вона стане кращою, ніж була.