24 лютого о п’ятій ранку побачила, що летить літак і кидає бомби, і зразу виїхала з Миколаєва до села. Зять приїхав і забрав мене. Страшно було в місті залишатися, бо я боялася, що почнуть бомбити, а будинки складуться. Тут хоч одноповерховий. Тут мої батьки жили, я тут народилася, а тепер старість доживаю. 

Найстрашніше - коли бомбили Лимани. Тоді ми бігали до сусідів і сиділи в підвалі. 

Страх був, коли бомби падали. Біля мене розірвалася касетна бомба, і це такий шок був!

Дочка в Октябрському, а я тут сама. Племінниця поряд живе. Тож ми тут об'єдналися. І сусіди нормально ставилися, допомагали одне одному. 

Треба тільки, щоб росіяни вийшли від нас – тоді все закінчиться. Ми просимо про це Бога.

Хочеться трішки пожити в мирі. Ми й раніше непогано жили, нормально. Може, тільки трохи краще щоб було. Перемога потрібна.