Подолюх Євген, 11-г клас, Лисичанський ліцей № 1 Сєвєродонецького району

Вчитель, що надихнув на написання — Мовчан Марина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Лисичанськ, Новий 2022 рік, рідний дім. У новорічну ніч я будую грандіозні плани! О дванадцятій годині в моїй голові величезна купа бажань, і я не можу визначитися, яке з них загадати. Через це здаюсь надмірно розгубленим. Одне з моїх бажань – подорожувати Європою, а інше – новий комп'ютер. Мій егоїзм бере гору – і я загадую новий комп'ютер…

Минуло майже три роки з того дня, і зараз я розумію, що не все, що ми загадуємо в новорічну ніч, обов'язково здійсниться.

Моторошний ранок двадцять четвертого лютого 2022 року. Того самого ранку я прокинувся близько п'ятої, причому прокинувся без будильника. Мій сон потривожив гавкіт собак і незрозуміла паніка, яка не дала мені заснути. Щоб якось відволіктися, я пішов на кухню випити води, але там уже сиділа мама з телефоном у руках. Вираз її обличчя змусив мене ще більше нервувати.

- Синку, почалася війна ... Я був здивований, шокований, і почав думати, що це сон, мені не варто вірити моїй мамі, можливо, вона щось неправильно зрозуміла. Мама показала листування її колег у соцмережах: після прочитаних повідомлень я зрозумів, що це не сон, на нас насуваються темні, важкі часи.

Після вибуху нам довелося перебратися в холодний вогкий підвал, де ми проводили більшу частину часу.

Майже кожен день проходив у пошуках продуктів харчування. Найзаповітнішим моїм бажанням на той час була тиша, без тремтіння та страху.

Лягаючи спати після чергового обстрілу, я мріяв просто прокинутися живим.

Через місяць нескінченного пекла ми прийняли рішення про евакуацію. 

Воно далося нам важко, оскільки ми розуміли, що їдемо в нікуди. Усе, що ми мали, нам доведеться залишити в минулому. Тоді дуже лякало ще й інше – безвість.

П'ять днів у дорозі. Чомусь зараз жодних спогадів про ту «подорож». П'ять днів евакуації та чотири країни позаду. З одного боку це вічність, яка мала відкластися в моїй голові хоч якимись спогадами. Але пам'ятаю лише окремі моменти, оскільки в цей період мною керував лише страх. Уся евакуація була для мене як Шлях Життя. Звичайно ж, надія жевріла в моїй душі, що все скінчиться добре. Але

сльози мами не давали спокою. Я не знав, як заспокоїти маму і як відволікти її від усього, що відбувалося навколо.

І ось я прокинувся в зовсім незнайомому місті. Єдине, що знав: це назва цього міста і міг подивитися на карті гугл, де я знаходжуся географічно. П'ять днів евакуації різними видами транспорту - і ми опинилися за тридцять днів пішки від рідної домівки. Лише тридцять днів пішки! І зараз для мене це зовсім небагато, адже відомі численні випадки, коли людям доводилося пішки перетнути цілі континенти. А в нас лише частина континенту - і я буду вдома, обов'язково буду вдома!

Майже 1000 днів я перебуваю в європейській країні. Я займаюся спортом, вивчаю нову для мене мову, подорожую. Здавалося б, живи та радій життю. Та саме зараз, як ніколи, я усвідомлюю і з більшою силою розумію, яким цінним було все те, що лишилося вдома. Я насолоджуюся переглядом фотографій з Лисичанська і з добрими думками згадую всі моменти. Щодня я кажу собі - ріднішим за місто, де ти народився, не може бути нічого. Моєю головною метою є повернення додому та допомога моїй країні. Мене не лякає, що після війни на нас чекатимуть великі труднощі, пов'язані з відновленням міст. Я готовий брати участь у наданні допомоги з проведення будівельних та відновлювальних робіт.

Я знаю, що після деокупації мого міста повернуся додому. І мені не важливо, як я це зроблю – автобусом, літаком, поїздом чи пішки.

Моя країна – Україна! Моє рідне місто – Лисичанськ! А тридцять днів пішки – не відстань!