Мількович Анна, 11 клас, Гаврилівський ліцей Новоолександрівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Позняк Юлія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисячу днів війни — це ціла епоха в житті кожного українця. Кожен день, сповнений нових викликів, втрат і надій, змінив нас на рівні, який важко описати словами.

За ці тисячу днів ми пережили стільки болю і страждань, але водночас стільки відчули мужності, солідарності та сили, що часом здається, ніби ми пройшли через випробування, які інші народи переживають століттями.

Я дуже чітко пам’ятаю ранок двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. Це був момент, коли світ перевернувся. Я прокинулася від звуків, що здавались нереальними — вибухи, тривога, телефонні дзвінки, які сповіщали про початок вторгнення. Перші хвилини, години і дні були просякнуті відчуттям шоку і нерозуміння того, що відбувається. Останні місяці я часто думала про загрозу, але навіть уявити не могла , що вона набуде таких масштабів.

В перші дні війни я часто задавала собі запитання: «Що робити далі?» Я пам'ятаю, як важко було усвідомити, що мій дім, моє село, моє життя більше не є безпечними. Ми почали збирати речі, думати про близьких, шукати можливі шляхи евакуації. Але, разом із страхом, у серці почала зростати і рішучість — я не здамся. Це почуття з кожним днем зміцнювалося.

Для мене, тисячу днів війни — це також тисяча днів втрат. Біль від втрати близьких людей, знайомих чи просто співвітчизників став невід'ємною частиною моїх буднів. Кожне повідомлення в новинах про чергові жертви серед цивільних або загиблих захисників болісно вражало мене. Війна не оминула жодну родину в Україні. Кожен із нас втратив щось важливе — чи то рідних, чи то дім, чи то звичний уклад життя. Ці втрати неможливо забути. Вони залишили глибокі шрами на моїй душі. 

Особливо тяжко було покидати рідний дім, рідне село, де промайнуло усе моє щасливе дитинство.

Там залишилися мої спогади, моя любов, мої мрії, місця з якими асоціювалися різні події в різні періоди мого життя.

Щодня я переживала широкий спектр емоцій — від відчаю і страху до надії і гордості. Страх став постійним супутником, особливо в перші місяці війни. Постійні повітряні тривоги, повідомлення про бойові дії, новини про руйнування і жертви змушували відчувати себе вразливою та беззахисною. Я боялася за своє життя, а ще більше –за життя своїх близьких, за долю нашої країни. Але разом із страхом в моєму серці заселилася і надія. Надія на те, що наша армія зможе вистояти, що міжнародна спільнота допоможе. З кожним днем я бачила, як наші Збройні сили демонструють надзвичайну мужність і професіоналізм. Кожна перемога, кожне звільнене місто чи село наповнювало серце гордістю і вірою у те, що наша перемога — це лише питання часу. Ще одне почуття, яке виникло у мене за ці тисячу днів війни — це гордість за наш народ.

Українці продемонстрували унікальну здатність до самоорганізації, взаємопідтримки та опору. 

Волонтерський рух, який набув безпрецедентних масштабів, показав, що кожен може зробити свій внесок у боротьбу. Люди віддають останнє, щоб допомогти військовим, переселенцям, постраждалим від війни. Вони не залишають один одного в біді, навіть у найтяжчих обставинах.

Війна позбавила мене багатьох звичних речей, але водночас я навчилася цінувати найпростіші радощі життя – можливість побачити рідних або допомогти комусь у біді , навіть елементарне – просто прокинутися зранку живою. Незважаючи на свій юний вік я почала серйозно займатися волонтерством. За ці тисячу днів я пройшла довгий і тернистий шлях. Я стала сильнішою, мудрішою і стійкішою. Ще більше люблю свою Україну та зрозуміла якою ціною нам дісталися воля та незалежність. І хоча шлях до перемоги ще довгий, я вірю, що ми його пройдемо разом, бо наш народ заслуговує на мир, свободу і щасливе майбутнє.