Геворкян Маргарита, вихованка гуртка «Дивослово» Березанського центру дитячої та юнацької творчості «Надія», м. Березань

Вчитель, що надихнув на написання есе — Тимченко Марія Юріївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Морально чи фізично, але війна зачепила кожного українця. Вона змінює людей не лише зовні, а й зсередини, змінює наш устрій і погляди на життя. І, звичайно, я не виняток.

За 1000 днів я зрозуміла, що війна — це не лише битва на мечах чи кулаках, не лише пусті слова та не звичайна погроза. Насамперед, це той випадок, де діють усі в інтересах своєї родини та Батьківщини.

Війна — це не лише битви на фронті, це також боротьба в серцях і душах людей.

Але мої зміни почалися задовго до повномасштабного вторгнення. Я памʼятаю свій звичайний, безтурботний дитячий ранок 2014-го року. Мені чотири рочки, і я, як, мабуть, і багато дітей, до певного віку розмовляла російською. Після сніданку я попросила маму ввімкнути мультфільми, а там усе було українською. Тоді я дуже дратувалася, бо в один день усе стало мені зовсім незрозумілим. Дивно, але живучи в Україні, українська мова була мені незрозумілою.

Та з часом усе стало на свої місця. По розповідях моїх батьків, я дуже полюбила свою рідну мову і стала розмовляти нею не гірше за дорослих! Цим я пишаюсь і на сьогоднішній день.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я була звичайною семикласницею і щиро раділа, що не піду сьогодні до школи. Але коли дізналася чому — моє життя перевернулося з ніг на голову.

Вільно ходити по вулиці я більше не могла, бачитись щодня з друзями та проводити з ними час було заборонено. З того дня я навчилася новим навичкам: комендантські години та довготривалі повітряні тривоги навчили мене терпінню, а несамовитий щоденний гул безпілотників та ППО — уважності, задля своєї ж безпеки.

І найголовніше, що я винесла з уроків, які мені піднесла війна — це нікому не довіряти. Усе своє дитинство я жила знаючи, що для України нині країна-агресор — брат. І хіба можна було очікувати від неї такої підлості?

Мій дитячий світогляд назавжди змінився, і все поділилося на “до” та “після”. З моїх спогадів стерлося життя до війни — як бавилися з друзями на майданчиках, як ми прогулювалися парками та сміялися з наших шкільних буденних речей.

Війна змусила мене стати дорослою. Моє дитинство, як і дитинство українських дітей, затьмарене війною. Так не повинно бути, бо діти мають насолоджуватися дитинством без війни: не боятися гулу сирен, не переховуватись у підвалах і вільно гуляти на вулиці, поки батьки не покличуть додому.

Гадаю, зміни, що в мені відбулися — незворотні та лише на краще. Завдяки цьому жахливому досвіду я стала сильною, стійкою, мудрішою, відповідальною та вдячною. Але жодній дитині я не бажаю пройти такий шлях.

1000 днів війни — це не лише про втрати та страждання. Це також про віру, надію та рішучість. Мій шлях — це шлях до розуміння важливості кожного моменту, сили єдності та мужності, яка кожен день прославляє життя.

Я з оптимізмом дивлюся в майбутнє, бо знаю, що ми вистоїмо, щоб відбудувати нашу країну, у якій хочемо жити. Війна навчила мене цінувати мир. Завдяки ній, хай там як, я поборола більшість своїх страхів і готова працювати над відновленням своєї країни та Батьківщини разом з іншими.