Синько Ольга Віталіївна, вчитель, Чернігівська гімназія №5 Чернігівської міської ради

“1000 днів війни. Мій шлях”

Я вже перестала рахувати дні з початку війни. Кожен мій день починається однаково: з перегляду новин із соціальних мереж і з сигналів повітряної тривоги. Потім я заварюю запашну каву, аромат якої переносить мене в ті безтурботні часи, коли не було війни.

Коли не так цінувався час, проведений з рідними, коли ті цінності, які не мали для нас значення, стали важливими сьогодні.

Час іти на роботу, де на мене чекають щирі посмішки моїх учнів, їхні розповіді про домашніх улюбленців і перемоги в онлайн-іграх. Перевірка зошитів, підготовка до уроків, чергування під час перерв — все це відволікає від відчуття безпорадності, яке час від часу з’являється в думках і є причиною мого безсоння.

Не знаю, що найстрашніше вночі: коли чуєш безпілотників чи коли не можеш стримати того тремтіння, яке пронизує твоє тіло. Починаєш пригадувати всі ті вправи, які радять психологи, щоб стабілізувати свій емоційний стан.

Потім згадую, що поруч спить моя дитина, яка переживає ці нелегкі часи разом зі мною.

Я продовжую долати свій шлях з надією почути: “Ми перемогли!”. Ця перемога дається нам нелегко, бо ми втрачаємо найкращих синів і доньок України.

Наша земля рясніє від материнських сліз не тільки за героями, а й за безневинно вбитими українцями.

Осмислення всього того, що зараз відбувається, на мою думку, прийде ще не скоро. Пройдуть роки, виростуть наші діти, але рани лихих років війни не загояться ніколи. Ми не пробачимо та не забудемо того жаху, який приніс “русскій мір”.