Сердюк Ольга, 10 клас, Русько - Лозівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Токар Марина

«1000 днів війни. Мій шлях»

У нас всіх були мрії, плани на життя, але це все відняли у нас в один день. 24.02.2022, ця дата стала для нас переломною. В мене, як і у всіх звичайних людей були плани. У п’ятницю, 25 лютого ми з подругою збиралися залишитися після уроків, щоб намалювати плакат на 8-го березня, який потім би вивісили у школі на дошці, але ми не знали що чекає на нас всіх.

24 лютого я прокинулася від вибуху, в мене почалася паніка, але я швидко заспокоїлася. Я відкрила класну групу, у всіх була паніка.

Через два дні вже не було ні світла, ні інтернету, ні води, нічого не було. Ці два дні ми дивились новини, готувалися, готували документи, готували їжу, щоб було що їсти, бо ми не знали, що буде далі. Ми три місяці були в окупації.

Все було як в якомусь кошмарі. Постійно були остріли, пожежі, загибелі. Ми бігали у підвал до сусідів, тому що залишатися у своєму боялись.

Весь цей час я не відчувала страху, але деякі ситуації доводили мене до паніки. Я не знаю, що то було, мабуть, це була така реакція на стрес, я не знаю. Пам’ятаю, як у сусідній город прилетіла ракета. В той час ми з бабусею та дідусем стояли в коридорі, а воно як бабахне! Я думала, що нас завалить!

Мій дідусь не витримав, в нього похитнулась психіка. Він перестав їсти, ми не могли його змусити поїсти. Потім він почав підіймати руку на бабусю. Ми не знали що робити, в нього вже не було сил, ми нічого не могли зробити з цим.

29 квітня, десь о 12-тій ночі був вибух, ми з бабусею перелякалися, закричали, сиділи в обіймах. Ми часто сиділи разом, коли починали стріляти. Вранку мене бабуся розбудила, та сказала, що дідусь помер. Ми його поховали у городі. Я дуже боялась виходити у город, стороною обходила його кімнату, мені було дуже страшно.

Мій однокласник якось сказав: Що? Твого дідуся руські вбили? Він це сказав з посмішкою. Я хотіла його в тій момент прибити. Йому просто не зрозуміти як це, коли твоя близька людина вмирає у тебе на очах, і ти нічого не можеш з цим зробити.

Коли в селі я вперше побачила руських, вони роздавали їжу, яка була на нашому складі. Я їх дуже перелякалась, боялась, що вони нас розстріляють. Ще якось вони ходили по хатам, перевіряли щось. В деяких хатах вибивали двері, щоб проникнути у будинок. Нам, на щастя, попалися адекватні, які нічого не ламали.

Потім нас визволили, та волонтери вивезли у Харків. Я довго приходила до тями. Там зі мною розмовляли психологи, але вони мені не допомогли, вони не розуміли мене. Вони казали, що в тому, що ми діда поховали в городі нема нічого страшного.

Через пару днів, як ми виїхали, мені почали снитися  кошмари, вони сняться досі. В них я бачу свого дідуся. За два роки, коли я приїжджаю додому, я вже не відчуваю це місце своїм домом, всередині якась пустота. В мене є мрія – це, щоб закінчилась війна. В мене завжди була і є надія на те, що війна закінчиться.

Я хочу бачити на обличчах людей і дітей посмішку, а не сльози.