Приходько Марія, 11 клас, Зорянський ліцей 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Власик Олена Іванівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Йому тисяча днів. Він народився у перший день війни, коли небо заповнили вибухи, і світ став зруйнованим ще до того, як він відкрив свої очі. Війна була його матір’ю, тому що справжні батьки загинули ще тоді, коли він навіть не вмів ходити.

Ракета забрала їх, залишивши малюка серед уламків, під якими його гучний, несамовитий плач почув один із тих, кого називають добрими людьми.

Той чоловік витягнув дитя з-під завалів, посадив у військову машину, намагаючись відволікти його від гучних «феєрверків» — тих вибухів, що трясли землю, роблячи її мертвою та холодною.

Із часом малюк навчився  мовчки спостерігати за тим, як інші реагують на війну. Війна була всюди.

Вона пронизувала повітря, заповнювала кожну секунду його життя. Маленький хлопчик мандрував через страх, постійно змінюючи місця: військова машина, підвали, чужі руки, іноді теплі, іноді байдужі.

Одного дня його передали жінці в білому халаті. Вона намагалася лікувати, та біль був невідворотним.

Малюк плакав, та жінка лише тихо говорила щось заспокійливе, гладячи його по голові. Після того, як він прокинувся, то побачив, що на його ручці — білі бинти. Маленьке тільце було пошматоване війною, як і його душа, хоч він ще не усвідомлював цього.

Його шлях продовжувався. Від рук до рук — військові, жителі окупованих територій, переселенці. Всі намагалися допомогти, але ніхто не міг затримати його надовго.

Він був дитиною, яка не мала дому, бо його забрала війна. Він бачив інших дітей — таких же, як він. Деякі вже ніколи не піднімуться з холодної землі. Одна жінка колись прошепотіла йому: «Душі цих діток захищають тебе».

Але він не відчував захисту — лише постійну гонитву за виживанням.

Найдовше він залишався з військовими. Вони навчили його ховатися від гучних звуків, правильно реагувати на обстріли. Хлопчик почав звикати до свого життя в русі. Його єдиним щастям стало ласувати малиною з банок, яку іноді приносили люди з окупованих територій.

Вони ховали її в підвалах разом з іншими запасами, намагаючись врятувати одне з небагатьох джерел радості в тяжкий час.

Іноді він помічав, як дорослі дивляться на нього зі співчуттям, і йому захотілося дізнатися, чому так. Чому всі дивляться на нього з жалістю? Це спонукало його задуматися, як же виглядає його власне обличчя, тому він вирішив, що хоче побачити себе. Хлопчик ніколи не дивився в дзеркало.

Пошукавши, він знайшов уламок дзеркала неподалік воєнного табору, де прийняли його добрі військові.

Він поглянув на себе, і в ту ж саму мить жах пронизав його. Перед ним був незнайомий йому раніше вираз обличчя. Його личко було змарнілим, змученим, з брудом і шрамами, а в блакитних очах не було радості. Там був біль. Це був він — дитина війни.

У ту ж мить за його спиною пролунало оглушливе ревіння — ракета впала на табір. Навколо розлетілися краплі крові і уламки палаток, а на обличчі в дзеркалі з'явився вираз жаху...